Розділ «Частина перша»

Навіть з Душкою Вілкс, з якою, що було давно усталено, він мав одружитися, найближчої осені перебравши на себе спадок, Чарлз був якийсь онесмілений і мовчазний. Часом у нього виникала не дуже приємна думка, що кокетство й владне поводження Душки з ним не роблять йому честі, бо вона настільки жадлива була до хлопців, що точнісінько так само повелася б і з будь-ким іншим, якби мала до того привід. Перспектива одруження з нею не вельми захоплювала Чарлза: Душка зовсім не викликала в ньому тих гарячих романтичних поривань, що їх, як свідчать його улюблені книжки, мав би переживати закоханий. Адже він жив з надією, що рано чи пізно в нього закохається якась життєрадісна й загониста красуня.

І ось перед ним стоїть Скарлет О’Гара й запевняє, що він прийшов розбити їй серце!

Він силкувався щось сказати, але нічого не міг придумати і тільки мовчки дякував їй за те, що вона без угаву торохкоче, позбавляючи його потреби й собі брати участь у розмові. Це все більше було схоже на казку, ніж на дійсність.

— А тепер щоб чекали мене на цьому самому місці, поки я вернуся — я хочу на пікніку бачити вас поруч. І не надумайте упадати за іншими дівчатами: я страшно ревнива! — вже й зовсім неймовірні слова злетіли з її червоних уст із ямочками на щоках, коли вона скромно опустила зелені очі, прикривши їх чорними віями.

— Ні, не буду,— ледь спромігся він видушити з себе, навіть не уявляючи, що в цю хвилину нагадує їй теля, якого ведуть на заріз.

Легенько вдаривши його по руці згорнутим віялом, вона обернулася рушати вгору, і раптом погляд її знов упав на того, хто називався Рет Батлер. Він стояв сам-один за кілька кроків від Чарлза і явно чув усю розмову, бо посміхнувся до неї глузливо й знову зміряв усю з ніг до голови — і то так безсоромно, як ще ніхто не насмілювався.

«А хай тебе чорти візьмуть! — подумки лайнулася Скарлет, вдавшись до улюбленої батькової клятьби.— Дивиться таким поглядом... ніби роздягає догола». Стріпнувши головою, вона рушила сходами нагору.

У спальні, де дівчата поскладали свої шалі, вона побачила Кетлін Калверт, яка чепурилася перед дзеркалом і покусувала губи, аби виглядали червонішими. До поясу в неї були пришпилені троянди — у тон до рожевих щічок, а її волошкові очі збуджено поблискували.

— Кетлін,— озвалася Скарлет, пробуючи трошки вище підтягти корсет,— хто цей бридкий тип унизу, Батлер?

— А ти хіба не знаєш? — гарячково прошепотіла та, косячи оком на сусідню кімнату, де Ділсі й нянька Вілксових дівчат обмінювалися плітками.— Уявляю собі, як містерові Вілксу, мабуть, прикро приймати його в себе, але він саме завітав до містера Кеннеді у Джонсборо — щось там у справі бавовни — і, звичайно ж, містер Кеннеді мусив узяти його з собою. Не міг же він сам поїхати сюди, а гостя покинути самого.

— А що з цим Батлером таке?

— Люба моя, його ж ніде не приймають!

— Справді?

— Авжеж.

Скарлет ще зроду не була під одним дахом з людиною, яку «не приймають», тож тепер помовчала хвильку, обмірковуючи цю незвичайну новину.

— А що він такого накоїв?

— Ой Скарлет, у нього просто жахлива репутація. Його звуть Рет Батлер, він родом з Чарлстона, рідня його належить до найкращих родин у місті, але вони не хочуть про нього й чути. Торік улітку Керо Рет розповідала мені про нього. Він їй зовсім не родич, але вона знає все про нього, та й усі там знають. Його вигнали із Вест-Пойнту![18] Уявляєш? І за такі погані речі, що їх Каро не хоче навіть знати. Тоді ще була історія з дівчиною, з якою він відмовився одружитись.

— То розкажи ж!

— Дорогенька, хіба ти не чула? Каро все мені розповіла минулого літа — її мама вмерла б, якби довідалася, що Каро це знає. Так от, цей Батлер якось повіз одну чарлстонську панночку на прогулянку кабріолетом. Я так і не дізналася, кого саме, але здогадуюся. Вона, видно, не дуже добре вихована, бо інакше не поїхала б з ним без компаньйонки, та ще й проти ночі. Ну й розумієш, люба, вони пропадали десь мало не до самого ранку, а потім вернулися додому пішки й сказали, що кінь наполохався й розбив кабріолет, а вони не змогли знайти дороги з лісу. І що ж далі, як ти гадаєш?..

— Я нічого не гадаю, ти кажи сама,— підганяла її Скарлет, сподіваючись почути найгірше.