Розділ «Частина перша»

Звіяні вітром. Книга 1

— Ну то йди й розбазікай мамі, мені байдуже! — огризнулася Скарлет.— Тобі хочеться, щоб мала так і лишалася дитинчам, бо ще рік-два, й вона стане вродливіша за тебе.

— Ану прикусіть язички бодай хоч сьогодні, а то, їй-бо, уперіщу! — перестеріг батько дівчат.— Цитьте мені зараз! Он, здається, чи не колеса риплять? То, либонь, Тарлтони або Фонтейни.

Коли доїхали до перехрестя з дорогою, яка збігала лісистим схилом від Мімози й Красогір’я, стукіт копит і порипування коліс почулися виразніше, а з ними долинув з-поза густих заростей і жвавий жіночий гомін. Джералд, виїхавши трохи наперед, натягнув поводи і дав Тобі знак зупинити коляску на роздоріжжі.

— Це Тарлтонові леді,— повідомив Джералд своїх дочок, і його рум’яне обличчя розпливлося усмішкою, бо з усіх жінок в окрузі — за винятком, звісно, Еллен — найбільшу прихильність він відчував до рудоволосої місіс Тарлтон.— І віжками править не хто, як господиня. Оце жінка, що в неї руки створені для коня! Легкі, як пір’їнки, міцні, як сириця, і такі гарні, хоч цілуй. Гай-гай, далеко вам до неї з вашими виманіженими ручками,— додав він, глянувши з любов’ю, але й з докором на своїх дівчат.— Керрін он і підступити до бідних конячок боїться, у Сью руки до віжок не стоять, та й ти, кицюню...

— Мене, в усякому разі, ще жоден кінь не скинув! — обурено вигукнула Скарлет.— А місіс Тарлтон — ще не було такого полювання, щоб вона не вилітала з сідла.

— Але зламавши ключицю, мужньо терпить біль,— зауважив Джералд.— Ані тобі зімліє, ані заохає. Та годі про це, он вона вже близько.

Він звівся у стременах, скинув капелюха й привітально махнув ним, коли на видноті з’явилася коляска Тарлтонів, де було повно дівчат у яскравих сукнях, у розмаяних вуалях і з парасольками в руках, а на передку, як і здогадувався Джералд, красувалася сама місіс Тарлтон. Бо для кучера, власне, і місця не вистачило б, коли зважити, що четверо дівчат, нянька й довгі коробки з бальними сукнями займали всю коляску, і господині більш не було куди сісти, як тільки на передок. Та ще й те сказати, що Беатріс Тарлтон вельми неохоче віддавала віжки в будь-чиї інші руки, чорні чи й білі,— хіба лиш, коли її власні були перев’язані після чергового падіння. Тендітна й вузька у стегнах, така блідошкіра, немов її вогненне волосся ввібрало в себе всю барву з тіла, вона, однак, аж пашіла здоров’ям і невичерпною енергією. У неї було восьмеро дітей, таких самих рудоволосих і життєстійких, як і вона, і всі належним чином, на думку округи, виховані, оскільки місіс Тарлтон ставилася до них з любов’ю, але й дуже вимогливо, хоч і не утискала надміру — достоту, як і своїх лошат. «Тримай у шорах, але не зроби безхребетними»,— таке було її виховне кредо.

У конях місіс Тарлтон кохалася й могла говорити про них день і ніч. Вона розуміла їх і справлялася з ними чи не краще за будь-якого чоловіка в окрузі. Лошаки розгулювали й на вигоні, і на моріжку перед будинком, а восьмеро її дітей сповнювали гамором будинок на пагорбі, та й усе довкола, і коли вона обходила плантацію, слідом за нею неодмінно сунула ціла галайстра синів, дочок, лошаків і гончаків. Своїм коням, особливо гнідій кобилі Неллі, вона приписувала мало не людську тямущість, і якщо господарські клопоти не дозволяли їй вчасно вибратися на прогулянку верхи, вона давала котромусь негреняті цукерницю й казала:

— Віднеси Неллі жменьку цукру й перекажи, що я прийду, тільки-но звільнюся.

Майже завжди на ній було верхове вбрання: незалежно від того, випаде нагода проїхатись у сідлі чи ні, вона з самого рання була до цього готова. Щоранку, і в сонячну днину, і в дощ, Неллі сідлали й вели на прохідку перед ганком, чекаючи, коли господиня вигодить вільну часинку. Але давати лад Красогір’ю — це був клопіт неабиякий, вирватись на прогулянку було нелегко, і частенько Неллі не годину й не дві дожидала своєї вершниці, поки та невтомно снувала по дому й по двору, перекинувши шлейф амазонки через руку й виблискуючи високими начищеними чобітками. Та й сьогодні у своїй чорній шовковій сукні з надто малим, як на моду, криноліном вона виглядала так, наче вдягла амазонку, бо сукня ця була такого ж скромного крою, що й верховий костюм, а маленький чорний капелюшок з довгим чорним пером, зсунутий трохи набакир над жвавим карим оком, достоту нагадував той її битий негодами головний убір, в якому вона вибиралася на полювання.

Побачивши Джералда, місіс Тарлтон вихнула батогом і осадила пару своїх гнідих, а четверо дівчат повистромлялися з коляски й привітали сусідів таким відчайдушним криком, що аж наполохали коней. Хтось би збоку подумав, що одна родина не бачилася з другою добрих кілька років, а не якихось два дні. Але Тарлтони були товариські вдачею і дуже любили родину О’Гар, особливо їхніх дівчат. Точніше — Сьюлін і Керрін. Бо щодо Скарлет, то жодна дівчина в усій окрузі, крім хіба дурноверхої Кетлін Калверт, не любила її.

Улітку в їхніх краях пікніки й бали бували чи не щотижня, але рудоволосих Тарлтонових дівчат з їхнім неймовірним запалом до всіляких розваг кожен подібний захід так збуджував, наче траплявся у їхньому житті вперше. Дівчата ці були милі й жваві і так тісно сиділи в колясці, що криноліни їхні та фестони виставали назовні, а піднесені угору парасольки раз у раз чіплялись одна за одну над широкими солом’яними бриликами від сонця, кожен оздоблений трояндою й зав’язаний на шиї чорною оксамитовою стрічкою. З-під цих бриликів видніли всі можливі відтінки рудих кучерів: визивно-руді — Гетті, ясно-золотисті — Камілли, з каштановим відлиском — Ренди, моркв’яно-червоні — Бетсі, наймолодшої.

— Які чарівні ластів’ята, мем,— галантно промовив Джералд, під’їхавши ближче до коляски Тарлтонів.— Але все одно не зрівнятись їм з їхньою матусею.

Місіс Тарлтон ледь насмішкувато повела золотаво-карими очима й прикусила нижню губу, що дівчата зрозуміли по-своєму і закричали, перебиваючи одна одну:

— Ма, перестань пускати бісики, а то розкажемо татові!

— Чи не повірите, містере О’Гара, тільки де побачимо симпатичного кавалера, як от і ви, вона зразу його й відіб’є у нас!

Скарлет сміялася разом з усіма, але, як і завжди, панібратське ставлення тарлтонових дівчат до своєї матері неприємно вражало її. Вони поводилися з нею, ніби з ровесницею, наче вона теж була шістнадцятилітка. Для Скарлет навіть сама думка, що можна таким тоном звертатися до матері, здавалася блюзнірською. А проте... а проте було щось надзвичайно привабливе у стосунках цих дочок з матір’ю — вони ж таки обожнювали її, хоч і під’юджували, дражнили й брали на кпини. Ні, ради Бога,— поспішила запевнити себе Скарлет,— вона зовсім не хоче, щоб Еллен була схожа на місіс Тарлтон, але все-таки приємно було б отак побавитися з мамою. Відразу, однак, вона відчула якийсь сором: це ж наче неповага до Еллен! Скарлет знала, що до тих чотирьох голівок під солом’яними бриликами в колясці ніколи й близько не підступають такі бентежні думки, і, як і щоразу, коли завважувала свою відмінність від інших дівчат, їй стало незатишно й прикро.

Хоч яка від природи кмітлива, Скарлет не схильна була до аналізу, проте підсвідомо вона відчувала, що Тарлтоновим дівчатам, невгомонним, як лошиці, й запальним, як березневі кицьки, притаманна якась незвична цілісність натури, успадкована від предків. І батько, й мати їхня походили з Джорджії, власне, з північної частини штату, і лише одна генерація відділяла їх від піонерів цього краю. Вони були певні себе й свого місця в житті. Як і Вілкси, вони інстинктивно знали, чого прагнуть, хоча прагнення їхні були спрямовані в зовсім іншому напрямку, і їх ніколи не точили внутрішні суперечності, як то бувало зі Скарлет, у жилах якої стримана рафінована кров аристократки з надбережжя змішалася з кров’ю ірландця-хлібороба, приземленою і заповзятливою. Скарлет хотілося поважати й боготворити матір, як святу, але вона була й не від того, щоб часом розкуйовдити їй волосся або подражнити чимось, хоч і розуміла, що одне несумісне з другим. Такі самі суперечливі почуття озивалися в ній у товаристві хлопців, коли вона хотіла здаватись вихованою і витонченою панночкою, бувши водночас і пустотливим дівчиськом, в якого можна скрасти один-два поцілунки.

— А чому Еллен немає? — поцікавилася місіс Тарлтон.

— Їй треба звільнити нашого управителя, то вона залишилася вдома з ним розрахуватися. А де ваш хазяїн і хлопці?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Звіяні вітром. Книга 1» автора Маргарет Мітчелл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 32. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи