Розділ «Частина перша»

Поки коляска прямувала червонястою дорогою до плантації Вілксів, Скарлет, хоч і з легенькими докорами сумління, задоволено думала про те, що ні Еллен, ні Мамки не буде на пікніку. Не буде нікого, хто ледь помітним порухом брів або випнутою нижньою губою спробував би завадити її намірам. Звісно, завтра Сьюлін напліткує про неї домашнім, але якщо все піде так, як розважила Скарлет, домашні будуть надто збуджені її заручинами з Ешлі, а то ще й їхньою втечею, і поведінка її на пікніку піде в непам’ять. Вона справді-таки була рада, що матері довелося залишитись удома.

Джералд, зранку причастившись до бренді, встиг уже звільнити з роботи Джонаса Вілкерсона, і Еллен зосталася в Тарі, щоб провести з ним остаточний розрахунок. Скарлет поцілувала матір на прощання в маленькому кабінеті, де Еллен сиділа за високим бюрком, закладеним паперами. Джонас Вілкерсон з капелюхом у руці стояв поруч, насилу стримуючи лють на худому смаглявому обличчі, що так нецеремонно його позбавили найвигіднішої в усій окрузі управительської посади. І все лишень через те, що він дозволив собі трохи гульнути! Даремно він товкмачив Джералдові, що Еммі Слеттерї могла залюбки нагуляти дитину з добрим десятком чоловіків, а не тільки з ним — чого Джералд і не заперечував, хоча в очах Еллен це однаково не змінювало суті справи. Джонас ненавидів усіх південців. Ненавидів їхню холодну чемність до нього, їхню ледве приховану зневагу до його соціального статусу. А найдужче ненавидів Еллен О’Гару, яка, на його думку, втілювала все найненависніше в південцях.

Мамка, як найстарша з усієї челяді, теж зосталася — допомагати Еллен, і на передку поряд з Тобі сиділа Ділсі, тримаючи на колінах довгеньку коробку з дівчачими вбраннями до танців. Джералд на своєму дужому коні їхав обіч коляски, розігрітий випитим бренді й втішений, що так швидко збувся неприємного клопоту з Вілкерсоном. Довершувати це діло він полишив на Еллен, навіть і не подумавши, як їй прикро буде пропустити пікнік і не побачитися з друзями: що ж, коли стояв погожий весняний день, навкруг милували око його розлогі поля, виспівували пташки, а він почував себе молодим і безтурботним. Вряди-годи з уст у нього зривалася котрась ірландська пісенька — жартівлива, як ото «Візок дорогою котив», або й сумніша, як-от балада про Роберта Еммета «У далекому краю загинув герой»[13].

Він був щасливий, приємно збуджений перспективою цілий день до хрипу балакати про янкі та про війну, гордий за своїх трьох гарненьких дочок в яскравих кринолінових сукнях, що сиділи, тримаючи в руках ці кумедні парасолечки, оторочені мереживом. Про свою вчорашню розмову зі Скарлет він і забув — вона давно вже вивітрилася у нього з голови. Він думав тільки, що Скарлет гарненька, що нею можна просто пишатися і що очі у неї сьогодні такі ясно-зелені, як пагорби Ірландії. Думка про це піднесла його у власних очах, адже було в ній щось від поезії, і спонукала врадувати дочок гучним, хоч трохи й фальшивим виконанням пісні «Хто носить зелене вбрання»[14].

Скарлет дивилась на нього поглядом, в якому була і любов, і іронія,— як, бува, мати дивиться на малого сина-хвалька: вона знала, що до вечора Джералд уп’ється в дим. Вертаючись поночі додому, він своїм звичаєм намагатиметься перескочити вмах усі до одної огорожі від Дванадцяти Дубів до Тари, і якщо при цьому не скрутить в’язи, то тільки завдяки здоровому глуздові свого коня та провидінню. Він знехтує моста й пустить коня через річку вплав, а діставшись додому, зчинить крик, поки Порк його не вкладе спати на канапі в кабінеті — Порк, як завжди у таких випадках, чекатиме його у холі з лампою в руці.

Свій новий костюм із сірого сукна він зіпсує внівець, і тому завтра вранці лаятиметься на всі заставки, а потім буде в усіх деталях розписувати Еллен, як у темряві кінь звалився з мосту у воду — очевидна брехня, в яку повірив би хіба останній дурень, хоч усі сприймуть її за чисту монету, а він пишатиметься, що так вправно обвів усіх круг пальця.

3 раптовим припливом ніжності Скарлет подумала, який же він милий, при всьому його самолюбстві й безвідповідальності. Вона почувала себе такою збудженою і піднесеною цього ранку, що ладна була дарувати свою любов не тільки батькові, а й цілому світові. Скарлет знала, яка вона гарненька; вона була певна, що не встигне й смеркнути, як Ешлі вже належатиме їй; та й сонце ж світило так лагідно й тепло, і навколо буяла така славна джорджіанська весна! Ніжна зелень кущів ведмежини при дорозі вже прикривала густу червінь рівчаків, розмитих зимовими дощами, а голі гранітні брили, що де-не-де виступали серед червоного глинища, повивалися пагонами диких троянд, навздогін за якими тяглися вгору стебла блідо-лілових фіалок. Зарості дерену на пагорбах над річкою вилискували проти сонця білим квіттям, немов то й досі залежався сніг серед зела. Щедрий цвіт яблунь мінився від білої до ясно-рожевої барви, а попід деревами, там, де пробивалося сонячне проміння, строкато слався пурпуровий, жовтогарячий і рожевий килим дикої жимолості. Повів вітерцю доносив тонкий аромат розквітлих кущів, повітря було таке запахуще, мов найсмачніша приправа.

«Повік-віку не забуду я цього чудового дня,— подумала Скарлет.— А ще ж, може, він стане й днем мого весілля!»

У неї аж серце стрепенулося на думку, що сьогодні ввечері — або вночі при місяці — вони вдвох з Ешлі мчатимуть верхи через цей уквітчаний зелений світ, поспішаючи до Джонсборо й до священика. Звичайно, потім вони вдруге справлять вінчання, в Атланті, але то вже буде клопіт Еллен з Джералдом. Скарлет стало трохи не по собі, коли вона подумала, як поблідне від сорому Еллен, почувши, що її дочка втекла з чужим нареченим. Та за хвильку це почуття минулося: Скарлет була певна, що мати простить її, коли побачить, яка вона щаслива. А Джералд розкричиться і зчинить веремію, але хоч би як він там учора виступав проти її шлюбу з Ешлі, у глибині душі його ще й дуже втішить породичання з Вілксами.

«Але цим усім я сушитиму голову після весілля»,— подумала Скарлет, відганяючи від себе всі клопоти.

Бо й справді: під цим теплим сонцем такої погідної весняної пори, та ще й коли на пагорбі за річкою вже показалися димарі Дванадцяти Дубів, не можна було перейматися чимось іншим, окрім трепетної радості.

«Я житиму там усе своє життя, я побачу ще з п’ятдесят таких весен, а може, й більше, і я розповім своїм дітям і онукам, яка прегарна була ця весна, гарніша за всі». Від цієї думки їй стало так легко на серці, аж вона підхопила приспів пісні «Хто носить зелене вбрання», чим викликала гучне батькове схвалення.

— Не розумію, чого ти така весела з самого ранку,— ущипливо зауважила Сьюлін, і досі сердита на сестру, бо ж їй зелена шовкова сукня Скарлет куди краще личила б, аніж законній її власниці. І чому ця Скарлет така противна: ніколи не дасть поносити своєї сукні чи капелюшка? І чому мама завжди стає на бік Скарлет і запевняє, ніби зелений колір не до лиця їй, Сьюлін? — Ти ж не гірше за мене знаєш, що сьогодні оголосять заручини Ешлі. Тато вранці казав. А я знаю, що ти вже кілька місяців упадаєш за Ешлі.

— Оце й усе, що ти знаєш? — відрубала Скарлет і показала сестрі язика, зовсім не збираючись псувати собі настрій. Побачимо, як здивується міс Сью завтра о цій порі!

— Але ж це неправда, Сьюзі! — запротестувала вражена Керрін.— Скарлет подобається якраз Брент.

Скарлет перевела усміхнені зелені очі на найменшу сестру: як тільки можна бути такою потульною! Адже в домі всі до одного знали, що Керрін віддала своє тринадцятирічне серце Брентові Тарлтону, хоч для нього вона була тільки меншою сестричкою Скарлет, і нічим більше. Коли близько не було Еллен, уся родина дражнила цим Керрін, доводячи її мало не до сліз.

— Дорогенька, мене зовсім не цікавить Брент,— зробила благородний жест Скарлет, переповнена своїм щастям.— І я його не цікавлю. Він тільки чекає, коли ти підростеш.

Округле личко Керрін спаленіло, радість у ній боролася з недовірою.

— Ой, і справді, Скарлет?

— Ти що, Скарлет, забула мамині слова? Що Керрін ще мала і їй рано думати про кавалерів? А ти забиваєш їй цим голову!