Дорога

Вони пішли по дорозі в південному напрямку, хлопчик не перестаючи плакав і озирався на голе, худе, як тріска, тремтячу істота, що залишилась стояти на дорозі, обхопивши себе руками.

— Ех, тату… — прошепотів хлопчик.

— Перестань.

— Не можу.

— Що, по-твоєму, з нами б сталося, якби ми його не спіймали?! Так що перестань.

— Добре.

Вони дійшли до повороту дороги, а незнайомець так і не зрушився з місця. Йти йому було нікуди. Хлопчик все озирався, а коли той зник з очей, всівся на дорозі, здригаючись від ридань. Батько підійшов до дитини і стояв, дивився на нього. Витягнув з візка взуття, сів навпочіпки перед хлопчиком і взявся його роззувати. Сказав:

— Пора вже перестати плакати.

— Не можу.

Батько піднявся і пішов назад по дорозі. Злодій зник. Повернувся до хлопчика, встав над ним, сказав:

— Він пішов. Пішли.

— Він не пішов, — відгукнувся хлопчик. Підвів голову. На обличчі — жирний бруд. — Не пішов.

— Що ти хочеш зробити?

— Йому треба допомогти, тату. Просто допомогти. Батько подивився назад.

— Він адже голодував, тату. Він помре.

— Він в будь-якому випадку помре.

— Йому дуже страшно, тату.

Батько присів і подивився на дитину:

— Мені теж страшно. Ти це розумієш? Страшно. Хлопчик нічого не сказав. Так і сидів, опустивши голову, плакав.

— З чого ти взяв, що повинен про всіх дбати? Хлопчик промимрив щось нерозбірливе.