Розділ 1 Емілі подорослішала

Емілі була без капелюшка і вплела у волосся подібний до зірочки пучечок жовтих хризантем. Вона подбала також про своє вбрання і прикріпила до своєї шовкової сукні первоцвіт. Вона відзначила, що має дуже гарний вигляд, однак яка з того користь, якщо Тедді не помітить цього? «Він завжди сприймав мене як належне», — трохи обурено подумала вона. Дін Пріст зауважив би її привабливість і відповів би на це якимось витонченим компліментом.

— Хтозна, — відказав Тедді, похмуро дивлячись на топазоокого кота Емілі, Даффі, який вочевидь уявляв себе диким тигром у заростях спіреї. — Хтозна. Зараз, коли я їду, я почуваюся гідним художником. Пізніше почуватимусь так, ніби ніколи не зможу створити нічого цікавого. Чого вартує одне лиш уміння малювати? Особливо коли лежиш без сну о третій годині ночі.

— О, мені знайомі ці відчуття, — погодилась Емілі. — Минулої ночі я декілька годин міркувала над оповіданням і дійшла висновку, що зовсім не вмію писати, і не було сенсу навіть намагатися. Я просто не можу створити нічого, вартого уваги. На цій сумній ноті я пішла спати, а перед сном залила свою подушку слізьми. Прокинулась о третій і зрозуміла, що навіть не можу плакати: сльози здавалися такими ж безглуздими як сміх та амбіції. Мені так бракувало надії і віри в себе!.. А на світанку я прокинулась, і мене надихнули холод і сірість. Я почала нове оповідання. Не дозволяй третій годині ночі бентежити собі душу.

— На жаль, щоночі є третя година, — відповів Тедді. — Тієї години Бога не існує, і я щоразу переконуюсь, що як бажаєш чогось занадто сильно, то ніколи не досягнеш цього. І є дві речі, яких я жадаю нестримно. Перша — звісно, стати великим митцем. Я ніколи не вважав себе боягузом, Емілі, але зараз мені лячно. Якщо тільки я не досягну успіху… якщо не досягну успіху, всі насміхатимуться з мене! Мама скаже, що вона знала, що так буде. Ти ж знаєш, вона божеволіє на саму думку, що я їду. Поїхати і зазнати невдачі… це буде навіть гірше, ніж не поїхати.

— Не буде, — палко заперечила Емілі, у глибині душі замислюючись, що ж було другою річчю, якої Тедді жадав так нестримно. — Ти маєш побороти свій страх. Тато казав, що мене не лякало в ніч його смерті ніщо з того, чого я боялась раніше. І хіба Емерсон[4] не казав «Завжди роби те, чого боїшся»?

— Б’юся об заклад, що Емерсон сказав це, коли все, чого він боявся, залишилося позаду. Легко бути сміливим, знімаючи обладунки.

— Знай, що я вірю в тебе, Тедді, — м’яко сказала Емілі.

— Знаю, що віриш. Ти і пан Карпентер. Ви єдині, хто вірить у мене. Навіть Ільза переконана, що Перрі в майбутньому матиме більше шансів приносити додому хліб і до хліба.

— Але ти не їдеш за хлібом. Ти їдеш за золотом під іншим кінцем веселки.

– І якщо я не зможу його знайти, то розчарую тебе. Це гірше за все.

— Ти зможеш. Поглянь на ту зірку, Тедді — он на ту, просто над наймолодшою з Принцес. Це Вега з сузір’я Ліри. Завжди любила її. Серед усіх зірок вона найдорожча для мене. Пам’ятаєш, як багато років ми з тобою і з Ільзою сиділи в саду вечорами, коли кузен Джиммі варив свиням картоплю? Ти тоді розповідав нам про ту зірку і про те, як жив на ній перед приходом у наш світ. На тій зірці ніколи не було третьої години ночі.

— Якими щасливими й безтурботними малими шибениками ми були в ті часи… — мовив Тедді голосом мудрого літнього чоловіка з купою клопотів, який згадує власну юнацьку безвідповідальність.

— Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, — раптово сказала Емілі, — що, де б ти не був, дивлячись на цю зірку, згадуватимеш, що я вірю в тебе. Сильно і щиро.

— Пообіцяєш ти мені, що, дивлячись на цю зірку, думатимеш про мене? — спитав Тедді. — Або ліпше нехай кожне з нас пообіцяє, що, дивлячись на цю зірку, буде думати про іншого — завжди. Де б не був і протягом усього життя.

— Обіцяю, — захоплено мовила Емілі. Обожнювала, коли Тедді дивився на неї так, як тієї миті.

Романтична угода. Що все це означає? Емілі не знала. Вона знала лишень, що Тедді їхав з Чорноводдя, і життя без нього здавалося їй несподівано порожнім і холодним. Вітер з затоки, який дмухнув між деревами у гайку Високого Джона, був дуже сумним: літо полишало Чорноводдя, а на зміну йому надходила осінь. А горщик із золотом під кінцем веселки чомусь виявився далі, ніж здавалося.

Нащо вона почала розмову про ту зірку? Чому ялицеві пахощі в сутінках та останні відблиски променів на заході сонця восени змушують людей говорити абсурдні речі?