Розділ 26 Життя триває

Одного зимового дня померла пані Кент. Перед смертю вона надіслала Емілі коротку записку — єдиного листа, який Емілі від неї отримала за все своє життя.

«Я помираю. Після моєї смерті розкажи Тедді, що сталося з листом. Я й сама намагалася розповісти, але не змогла. Я не змогла сказати своєму синові, що скоїла таке. Скажи йому за мене».

Емілі сумно усміхнулася, відкладаючи листа. Розповідати Тедді було вже запізно. Вона давно вже була йому байдужа. А вона сама… вона кохатиме його вічно. І навіть попри те, що він цього не знає, її любов ширятиме навколо нього протягом усього його життя, немов невидиме благословення, яке не розумієш, але неясно відчуваєш. Її любов захищатиме його від хвороб і будь-якої шкоди та зла.

Тієї самої зими набрала сили чутка про те, що Джим Батерворс із Гусячого Ставу купив а чи мав намір купити Розчаровану Оселю. Як оповідали, він збирався перенести дім на інше місце, відбудувати його і збільшити. І, безсумнівно, після завершення цих робіт він хотів поселити там свою коханку — дівицю з гарною фігурою з Гусячого Ставу, знану як Мейбл з мосту Джорді. Емілі була у відчаї, почувши про це. Того ж таки вечора вона тихенько, як привид, вислизнула в темряву весняних сутінків і піднялася ледь помітною стежиною, що вела поміж ялин на вершину пагорба, аж до хвіртки будиночка. Звісно ж, Дін не міг його продати. Дім належав цьому пагорбові, його неможливо було уявити собі без цього будиночка.

Якось Емілі побачила тітку Лауру, коли та виносила з Розчарованої Оселі все, що принесла туди Емілі — все, окрім срібної кулі. Кулю не можна було чіпати. Вона мала висіти там, у її сріблястій поверхні мало відбиватися все, що було в кімнаті, завдяки слабкому світлу, яке проникало до вітальні крізь щілину між фіранками на одному з вікон. Усе мало бути як тоді, коли вони з Діном планували там оселитися. Якщо вірити чуткам, Дін нічого звідти не забрав. Усе, що він туди приніс, надалі залишалося в домі.

В будиночку либонь було дуже зимно. У ньому вже так давно не розпалювали вогнище… Яким він був знехтуваним… самотнім… йому знову розбили серце. Вікна, в яких не запалюється світло, зарослі стежки. Бур’ян ріс навіть навколо дверей, що їх уже багато років ніхто не відчиняв.

Емілі простягла руки до будиночка, немов хотіла його обійняти. Дафф терся об її гомілки й прохально мурчав. Йому не подобалося крастись у вологості й темряві — місце біля коминку в Місячному Серпі видавалося значно доречнішим для такого немолодого котика як він. Емілі взяла старого кота на руки й посадовила його на крихку від часу поштову скриньку.

— Даффе, — мовила вона, — в тому домі є старий комин… у ньому лежить попіл від мертвого вогню… комин, коло якого мали б пустувати кошенята і мріяти діти. А тепер, Даффе, цьому вже не суджено статись, бо Мейбл Джорді не любить коминів — брудних запилюжених коминів… а квебекський обігрівач значно тепліший та економніший. Нехай би ми з тобою, Даффе, ніколи не були чутливими створіннями, які не можуть оцінити всіх переваг квебекських обігрівачів… ні, навпаки, нехай ми такими й будемо!