Розділ 16 Самотність і роздуми

Похмура завірюха і бурхливий вітер женуть змучених привидів ген за пагорби. Я знаю, що десь там, за деревами, Чорноводдя перетворилося на щось сумне і чорне посеред білої пустки. Але велична темна сніжна ніч за вікном робить мою затишну кімнатку, в якій потріскує вогник, іще затишнішою, а я почуваюся більш задоволеною своїм життям, аніж тієї прекрасної січневої ночі. Ця ніч не така… образлива.

Сьогодні у ґласфордському журналі побачила оповідання, яке проілюстрував Тедді. У зображенні головної героїні я побачила власне обличчя, яке дивилося на мене з моїм власним виразом. Це завжди змушує у мені прокинутись якесь дивне відчуття. А сьогодні це мене розсердило. Моє обличчя не може щось для нього значити, якщо нічого не значу я.

Щоправда, колись я вирізала його малюнок з колонки «Хто є хто», вставила його в рамку і встановила на своєму письмовому столі. У мене ж не було жодного малюнка Тедді. А цієї ночі я дістала його з рамки, поклала на вугілля в комині та дивилась як він тліє. За мить до того як вогонь з’їв малюнок, мені здалося, що папірцем пройшов ледь помітний трем, і переді мною з’явився Тедді. Він насмішкувато, глузливо підморгнув, немов сказав: «Ти думаєш, що забула, але якби справді забула, то не спалила б мене. Ти належиш мені і завжди належатимеш, та ти мені не потрібна».

Немов добрі чаклунки раптово оточили мене і навіяли мені бажання, щоб Тедді Кент прийшов до гайка Високого Джона і свистів знову і знову. А я не зроблю до нього жодного кроку.

Я не витримую. Я мушу викинути його зі свого життя.