Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Правою ногою я вдарив по гальмах Петунії і ледве сам встиг не розчавити Лі. Двигун Петунії заглух. Тепер єдиним звуком, що виповнював простір гаража, був вереск двигуна Крістіни.

— Лі! — заволав я, перекрикуючи його. — Лі, тікай!

Вона підвела на мене погляд каламутних очей, і стало видно липкі смуги крові у її волоссі — фіолетової, як я й очікував. Лі відпустила перекладини, приземлилася на ноги, але її занесло, і вона припала на коліно.

Крістіна кинулася на неї. Лі встала, зробила два хиткі кроки й опинилася в сліпій зоні, позаду Петунії. Крістіна вильнула вбік і вдарилася в передній край вантажівки. Мене жбурнуло праворуч. І одразу ж у лівій нозі спалахнув страшний біль.

— Уставай! — закричав я до Лі, силкуючись перехилитись якомога далі через сидіння й відчинити дверцята. — Уставай!

Крістіна здала назад, а коли газонула вперед, то взяла сильно праворуч і зникла з мого поля зору позаду Петунії, тільки майнула в дзеркалі заднього огляду, пригвинченому зовні до вікна з боку водія. По тому я чув тільки вереск її шин.

Майже непритомна, Лі йшла, не розбираючи дороги, сплівши руки на потилиці. Крізь пальці текла кров. Вона підійшла до решітки Петунії, а тоді просто спинилася переді мною.

Щоб знати, що станеться далі, мені бачити було не потрібно. Крістіна знову дасть задній хід, з мого боку, а потім розчавить Лі об стіну.

У відчаї я знову шваброю натис на педаль зчеплення і завів двигун. Він крутнувся, кашлянув і заглух. У повітрі поплив запах бензину, густий, насичений. Я перезалив двигун.

У дзеркалі вигулькнула Крістіна. Вона насувалася на Лі, але дівчина встигла все-таки, задкуючи, заховатися. З руйнівною силою, що змітає все на своєму шляху, Крістіна врізалася носом у стіну. Дверцята пасажира відчинилися, і жах став усеохопним; рукою, що не вчепилася в держак швабри, я затулив собі рота й закричав.

На пасажирському сидінні, як гротескна лялька в людський зріст, сидів Майкл Каннінґем. Його голова, мляво теліпаючись на стовбурі шиї, перекинулася на один бік, коли Крістіна здала назад, щоб ще раз спробувати прикінчити Лі, і я побачив, що обличчя в нього рум’яне від отруєння чадним газом. Він не послухався моєї поради. Як я й підозрював, насамперед Крістіна подалася до будинку Каннінґемів. Майкл повернувся додому з університету, а вона була вже там, відреставрований «плімут» 1958 року випуску, машина його сина — стояла на доріжці. Він підійшов до неї, і якось Крістіна… заманила його всередину. Може, він вирішив хвильку посидіти за кермом, як я того дня в Лебеєвому гаражі? Цілком можливо. Просто відчути, яка в ній атмосфера. Якщо так, то за свої останні кілька хвилин на землі Майкл, напевно, зловив достобіса погані вібрації. Чи завелася Крістіна з власної волі? Сама себе завела в гараж? Можливо. Можливо. І Майкл зрозумів, що він не може ні вимкнути двигун, що скажено ревів, набираючи обертів, ні вийти з машини? А може, повернув голову й побачив духа, що насправді керував синовою «фурією» зразка 1958 року? Той ліниво розкинувся на пасажирському сидінні, і Майкл від жаху знепритомнів?

Тепер це вже не мало значення. Лі — зараз була важлива тільки вона.

Вона теж його побачила. У повітрі, що смерділо вихлопами, яскравими від істерики надувними кульками висіли її крики — високі, пронизливі, відчайдушні. Та принаймні це вивело її із заціпеніння.

Розвернувшись, вона побігла в кабінет Вілла Дарнелла, і краплини крові, що розліталися на всі боки, були завбільшки як десятицентовики. Кров’ю просякнув і комір її парки — забагато крові.

Крістіна здала назад, угризаючись шинами в бетон, лишаючи позаду розсип уламків скла. І коли розверталася, щоб кинутися навздогін Лі, центробіжна сила знову зачинила пасажирські дверцята — але перед тим, як це сталося, я ще встиг побачити, що голова Майкла Каннінґема перекинулася на інший бік.

Якусь мить Крістіна просто стояла. Її ніс був скерований на Лі, двигун набирав обертів. Може, Лебей смакував мить перед убивством. Якщо так, то я радий, бо якби Крістіна кинулася на неї без зволікання, Лі б загинула на місці. Але в тій ситуації я мав секунду часу й знову повернув ключ, белькочучи щось уголос (мабуть, молитву), і цього разу двигун Петунії кашлянув і завівся. Я відпустив педаль зчеплення й натиснув на газ, саме тієї миті, коли Крістіна знову погнала вперед. Цього разу мій удар припав на її правий бік. Бампер Петунії пробив Крістінин бризковик, і пролунав рипучий скрегіт, з яким розривало метал. Крістіна похилилася на бік, її кинуло на стіну. Задзеленчало, осипаючись, бите скло. Її двигун розганявся і ревів. Лебей за кермом обернувся на мене, шкірячи зуби від ненависті.

І тут Петунія знову заглухла.

Вилаявшись низкою всіх відомих мені п’ятиповерхових матюків, я знову вхопився за ключ. Якби не моя клята нога, якби не те падіння у сніг, усе б уже скінчилося; справа була б за малим — загнати її в куток і потрощити на кусні об шлакобетон.

Та поки я заводив двигун Петунії, знявши ногу з педалі газу, щоб знову її не заглушити, Крістіна почала здавати назад — і від скреготу металу розривало барабанні перетинки. Вона задом вибралася з-під Петуніїної решітки попід стіною, залишивши позад себе покорчений шматок свого червоного тіла, бо скинула праву передню шину.

Завівши Петунію, я знайшов, як увімкнути задній хід. Крістіна відступила вглиб гаража. Усі її фари були вимкнені. На вітровому склі розсипалася ціла галактика тріщин. Злостиво шкірився зім’ятий капот.