Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— І поки все не скінчиться, я тебе не побачу.

— Мабуть, так.

Лі нахилилася вперед, міцно притиснула долоню збоку до моєї шиї й поцілувала в губи.

— Деннісе, будь обережний. Але вбий її. Убий цю тварюку.

— Уб’ю, — пообіцяв я.

Зазирнувши мені в очі, Лі кивнула.

— Зроби це заради Арні, — сказала вона. — Звільни його.

Я обійняв її міцно, і вона обійняла мене у відповідь. А потім ковзнула по сидінню — і зачепила коліном сумочку. Та впала на підлогу кабіни. Лі зупинилася, скинувши голову, і подивилася злякано, задумано. А тоді всміхнулася, нахилилась, підібрала сумочку й стала швидко перебирати її вміст, щось шукаючи.

— Деннісе, ти пам’ятаєш «Смерть Артура»?

— Трохи.

Ще до моєї футбольної травми Лі, Арні та я відвідували разом заняття з класики англійської літератури, які вів Іриска Бовен, і одним з перших романів, які нам довелося там прочитати, була «Смерть Артура» Мелорі. Чому Лі згадала про це зараз, було для мене загадкою.

Нарешті шукане знайшлося. То був тонкий, мов павутинка, рожевий шарфик, нейлоновий, з тих, під якими дівчата ховають волосся, коли надворі сіється мжичка. Лі зав’язала мені його на передпліччі зверху на парку.

— А це нащо? — я злегка всміхнувся.

— Будь моїм лицарем, — теж із усмішкою відповіла вона. Але очі лишалися серйозними. — Будь моїм лицарем, Деннісе.

Я підняв губчасту насадку швабри, яку вона знайшла у Вілловому туалеті, і незграбно нею відсалютував.

— Звісно, — сказав я. — Але зви мене сером О-Сідером.

— Жартуй скільки влізе. Тільки жартуй не насправді. Добре?

— Домовились, — кивнув я. — Якщо це те, чого ти хочеш, то я буду твоїм прекрасним, блін, галантним лицарем.

Вона тихо розсміялася, і це вже було краще.

— Пам’ятай про ту кнопку, мала. Тисни сильно. Нам не треба, щоб ті ворота чхнули один раз і застопорилися. Не дезертируємо, так?