Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Вона подивилася на мене, перевела наполоханий погляд на непристойно тремтячі рештки старої хвойди, яку спільно користали Лебей та Арні, і обійшла Петунію спереду. Шматок хромованого металу, що саме виконував акробатичний трюк, залишив глибоку подряпину на її нозі. Лі закричала й побігла. Видряпалася в кабіну й сіла поближче до мене. — Щ-що мені робити?

Я наполовину вихилився з кабіни, тримаючись за дах, і натиснув на педаль зчеплення правою ногою. Двигун Петунії все ще працював.

— Тисни на газ і не відпускай, — сказав я. — Хай там що.

Кермуючи правою рукою і тримаючись лівою, я відпустив педаль зчеплення, і ми покотили вперед і наїхали на руїну, що під колесами Петунії тріщала й розліталася. І в голові я почув ще один розлючений крик — принаймні так мені здалося.

Лі схопилася руками за голову.

— Деннісе, я не витримаю! Я не витримаю! Воно… воно кричить!

— Ти повинна триматися, — сказав я. Її нога зісковзнула з педалі газу, і я почув, як десь там, у темряві, уже виють сирени. Я схопив Лі за плече, і ногу прохромив розривний спалах болю. — Лі, нічого не змінилося. Ти повинна.

— Воно кричало на мене!

— У нас дуже мало часу, а ще нічого не скінчено. Ще одне маленьке зусилля.

— Я спробую, — прошепотіла вона й знову втисла педаль газу в підлогу.

Я перевів важіль коробки передач у положення заднього ходу. Петунія відкотила на двадцять футів назад. Я знову витиснув зчеплення, увімкнув першу… та раптом Лі закричала:

— Деннісе, ні! Не їдь! Дивись!

Перед розбитим погнутим остовом Крістіни, рука в руці, з урочистими й згорьованими обличчями стояли мати й дівчинка — Вероніка та Рита.

— Їх там немає, — сказав я. — А якщо навіть є, пора їм повертатися туди… — знову біль у нозі, і світ перед очима посірів. — …туди, звідки вони прийшли. Не знімай ноги з педалі.

Я відпустив педаль зчеплення, і Петунія, набираючи швидкість, поїхала вперед. Дві фігурки не зникли, як це відбувається з привидами у фільмах по телебаченню і в кіно; вони мовби розпустилися в повітрі, розсіялися врізнобіч — яскраві барви потьмяніли до блідо-рожевого й блакитного… і обох не стало.

Ми знову врізалися в Крістіну, розкидаючи на всі боки те, що від неї лишилося. З вереском розривався метал.

— Їх немає, — прошепотіла Лі. — Насправді немає. Добре. Добре, Деннісе.

Її голос долинав наче з кінця довгого темного коридору. Я перевів важіль, і ми поїхали назад. Потім уперед. Ударили її; потім ударили знову. Скільки разів? Я не знаю. Ми просто наїжджали на неї і наїжджали, і з кожним разом нога озивалася ще пронизливішим болем, і перед очима ставало трохи темніше.

Урешті я стомлено підвів погляд і побачив, що в повітрі за воротами висить кривава імла. Але то була не кров — то сніг падав у спалахах червоного світла. На тому боці воріт стояли і грюкали люди.

— Тепер достатньо? — спитала в мене Лі.