Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Деннісе, ти не хвилюйся, — сказала вона. — Я бігала на вулицю… зупинила снігоприбиральну машину… перелякала бідолашного водія так, що він на десять років постарів одразу… стільки крові… він сказав… швидка… він сказав, він, ну… Деннісе, з тобою все гаразд?

— А схоже, що гаразд? — прошепотів я.

— Ні, — і вона розридался.

— Тоді не… — я проковтнув болісний сухий клубок, що стояв у горлі, — …не питай дурниць. Я люблю тебе.

Лі незграбно мене обійняла.

— Він сказав, що і в поліцію подзвонить.

Я майже її не чув. Мої очі знайшли викривлений мовчазний каркас — рештки Крістіни. Тільки каркасом це й можна було назвати; вона вже не схожа була на машину. Але чому вона не згоріла? Збоку, як велика погнута срібна монета, валявся колісний диск.

— Давно ти зупинила снігоочисник? — хрипким голосом спитав я.

— Хвилин п’ять тому. Потім знайшла ганчірку і вмочила її он у те відро. Деннісе… слава Богу, усе скінчилося.

Пам! Пам! Пам!

Я не зводив погляду з диска.

Ум’ятини на ньому розрівнювалися.

Раптом він став сторчма і монетою покотив по підлозі до машини.

Лі теж це побачила. Її обличчя застигло. Очі розширилися й полізли з орбіт. Губи промовляли слово «ні», але з них не зірвалося ні звуку.

— Залазь сюди, до мене, — тихим голосом наказав я, так, неначе потвора могла нас почути. Але звідки я міг знати? Може, і могла. — Сідай на пасажирське сидіння. Тиснутимеш на газ, а я — правою ногою на зчеплення.

— Ні… — цього разу спромоглася на шелесткий шепіт Лі. Дихала вона поверхово й важко, зі схлипами. — Ні… ні…

Руїна вся затремтіла. То було найжахливіше, наймоторошніше видовище з усього, що я бачив у житті. Вона вся здригалася, тремтіла, як тварина, що… не зовсім… мертва. Метал нервово цокав об метал. Стрижні відбивали тривожний джазовий ритм у своїх з’єднувальних муфтах. На моїх очах зігнутий шплінт, що лежав на підлозі, вирівнявся й зробив із півдюжини переворотів, щоб долучитися до руїни.

— Залазь, — сказав я.

— Деннісе, я не можу. — Її губи безпорадно тремтіли. — Я не можу… більше… те тіло… то батько Арні. Я не можу, більше ні, будь ласка…

— Ти повинна.