Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

І двигун Крістіни ніяк не вмирав.

Я знову дав задній хід. Нога стала розжареною добіла, а біль ширився аж до лівої пахви. Хоча якої там пахви. Біль був усюди. Я відчував його

(Майкле? Господи Боже ну чому вас понесло надвір)

у шиї, у щелепі, у

(Арні? Чувак, мені так шкода жаль жаль)

скронях. «Фурія» — те, що від неї залишилося, — п’яно кинулася вздовж стіни гаража, розкидаючи інструменти й брухт, видираючи опертя й обвалюючи горішні полиці, що попадали на бетон з глухим гуркотом, який відлунював, неначе оплески демонів.

Я знову вдарив по педалі зчеплення і втиснув педаль газу в підлогу. Двигун Петунії заревів, і я тримався за кермо, наче вершник необ’їждженого мустанга. Я врізався в її правий борт і розтрощив Крістіну акурат по задньому мосту, увігнавши її у ворота, що задрижали й задеренчали. Від зіткнення я сам налетів на кермо — воно врізалося мені в живіт і забило дух. Хапаючи ротом повітря, я впав на сидіння.

І побачив Лі, яка скулилася в дальньому кутку, притискаючи долоні до щік, відтягуючи обличчя донизу у відьомській масці.

А двигун Крістіни все ще працював.

Вона повільно волочилася в бік Лі, немов звірина, якій пасткою переламало задні ноги. І я бачив, що на ходу вона відновлюється, повертається до життя: тут зненацька вигулькнула нова шина, накачана й пухка, там зі сріблястим звуком «тинььь!» вискочила нова радіоантена, а на знищеній задній частині вже наростав новий метал.

— Та здохни вже! — крикнув я їй. Мої груди важко здіймалися від плачу. Нога більше не слухалася. Я вхопив її обома руками й натиснув нею на педаль зчеплення. Перед очима все попливло й потьмарилося від розжареного металу нестерпного болю. Я майже відчував, як труться одна об одну кістки.

Я розігнав двигун, знов увімкнув першу передачу — і раптом уперше і востаннє почув голос Лебея, високий, ображений і сповнений страшної незгасимої люті:

— Ти ГІВНЯР! Від’їбися, нікчемний ГІВНЯР! НЕ ЛІЗЬ ДО МЕНЕ!

— Не треба було до мого друга лізти, — намагався прокричати я, але з горла не вийшло нічого, крім слізного пораненого зойку.

Я вдарив потвору в багажник, і коли задня її частина склалася акордеоном і випнулася догори металевим грибом, вибухнув бензобак. Усе поглинули жовті язики полум’я. Я затулив обличчя долонями — але вогонь згас так само раптово, як і виник. А на тому місці залишилася Крістіна, втікачка з перегонів на знищення. Її двигун працював з перебоями: заглух, знову вистрелив — і вмер.

У гаражі стало тихо, тільки басовитий гуркіт двигуна Петунії ширився хвилями навкруги.

Лі зірвалася на ноги й побігла, знову й знову викрикуючи моє ім’я. Раптом на мене накотила дурнувата думка: на рукаві моєї куртки досі пов’язаний її рожевий нейлоновий шарфик.

Я опустив на нього погляд, і перед очима все посіріло.

Я відчув, як мене торкаються її руки, а потім була темрява, і нічого, крім неї, бо я знепритомнів.

До тями я прийшов десь за чверть години. Обличчя було мокрим і приємно холодним. На підніжці Петунії з боку водія стояла Лі й обтирала мені лице вологою ганчіркою. Я піймав її рукою, спробував висмоктати трохи води, але сплюнув. Ганчірка сильно тхнула мастилом.