Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Я кивнув. Самі ворота були дерев’яні, але скріплені сталевими смугами на шарнірах, як внутрішні ґрати старомодного ліфта. Я впущу її, та коли ворота опустяться, Крістіна не зможе пробитися назовні. Я на це сподівався. У мене все холонуло всередині, коли я згадував, що ми ледве не проґавили той електронний пристрій.

Відчинити ворота в присмерк — так. Впустити Крістіну — так. Знову зачинити двері. А потім я Петунією заб’ю її до смерті.

— Добре, — сказала Лі, — це пастка. Але коли вона заїде всередину, як ти зачиниш ворота, щоб утримати її? Може, у Дарнелла в кабінеті є для цього кнопка, але я її не бачила.

— Наскільки я знаю, такої немає. Тому ти стоятимеш біля кнопки, яка опускає ворота. — Я вказав пальцем. Кнопку ручного вмикання було розташовано на правому боці дверей, приблизно на два фути нижче розбитої коробки електронного пристрою. — Ти будеш біля стіни, поза полем зору. Коли Крістіна заїде всередину — за умови, що вона взагалі приїде, звісно, — ти натиснеш кнопку, яка опускає ворота, і бігом вийдеш надвір. Ворота опустяться. І — бам! Пастка зачиниться.

Її обличчя витяглося.

— Не тільки для неї, а й для тебе. Як писав безсмертний Вордсворт, це хріново.

— То Колрідж писав, а не Вордсворт. Лі, іншого виходу просто немає. Якщо ти будеш всередині, коли опустяться ворота, Крістіна тебе переїде. Навіть якби в конторі Дарнелла була така кнопка — ти бачила в газеті, що сталося зі стіною його будинку.

Але впертий вираз усе не сходив з обличчя Лі.

— Постав машину біля вмикача. Коли вона заїде, я простягну руку з вікна, вдарю по кнопці, і ворота опустяться.

— Якщо я стану там, мене буде видно. А якщо цей танк буде видно, вона не стане заїжджати.

— Мені це не подобається! — вибухнула Лі. — Я не хочу залишати тебе самого! По-моєму, ти мене ошукав!

У принципі, так воно й було, і зараз я б уже так не вчинив у жодному разі — але мені було майже вісімнадцять, а такої чоловічої шовіністичної свині, як вісімнадцятирічна чоловіча шовіністична свиня, ще пошукати треба. Я обійняв її за плечі. Вона трохи опиралася, та потім пригорнулася до мене.

— Просто іншого виходу немає, — сказав я. — Якби не моя нога чи якби ти вміла водити на механіці… — Я знизав плечима.

— Я боюся за тебе, Деннісе. І хочу допомогти.

— Ти дуже допоможеш. Лі, ти єдина, кому загрожує справжня небезпека — коли вона заїде, ти будеш у гаражі, стоятимеш на підлозі. А я просто сидітиму тут, нагорі, у кабіні, і розкладатиму ту суку на запчастини.

— Я дуже сподіваюся, що так усе й буде, — і вона поклала голову мені на плече. Я погладив її волосся.

Тож ми чекали.

Подумки я бачив, як Арні виходить з головного корпусу ЛСШ, з підручниками під пахвою. Бачив, як у компактному універсалі Каннінґемів, сяючи від щастя, на нього чекає Реджина, а Арні всміхається, відсторонено здаючись на ласку її обіймів. Арні, ти слушне рішення прийняв… ти навіть не уявляєш, як нам із батьком полегшало, які ми щасливі. Так, мамо. Зайчику, хочеш сісти за кермо? Ні, мамо, краще ти. Не хочу.

Вони вдвох вирушають крізь легкий снігопад до університету «Пен-Стейт»: Реджина за кермом, Арні сидить на сидінні для дробовика, тримаючи руки штивно згорнутими на колінах. Обличчя в нього бліде, без тіні усмішки й чисте — на ньому ані прища.

А на студентській стоянці ЛСШ, на виїзді, стоїть мовчазна Крістіна. Вичікує, коли подужчає снігопад. Вичікує темряви.