Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

О пів на четверту чи десь так Лі знову пішла в контору Дарнелла — у туалет. І поки її не було, я насухо проковтнув ще дві пігулки дарвону. Ногою розливався нестерпний свинцевий біль.

А невдовзі по тому я втратив лік часу. Думаю, наркота мене одурманила. Усе набуло нереальності сновидіння: тіні, що глибшали, біле світло, що просочувалося у вікна й поволі ставало попелясто-сірим, дзижчання обігрівачів під стелею.

Здається, ми з Лі кохалися… не традиційним способом, бо цьому б завадила моя нога, але якийсь солодкий замінник знайшли. Наче пам’ятаю, як вона важко дихала мені на вухо, дихання все прискорювалося; наче пам’ятаю, як шепотіла, щоб я був обережний, будь ласка, будь обережний, що вона втратила Арні й не переживе, якщо втратить ще й мене. Наче пригадую вибух насолоди, від якого зник біль — ненадовго, проте без сліду, на що навіть увесь дарвон у світі не здатен… але «ненадовго» було саме тим словом. Усе це тривало занадто недовго. А потім я, здається, задрімав.

Наступне, що пам’ятаю твердо, — як Лі трясла мене за плече й пошепки повторювала на вухо моє ім’я, знову і знову.

— А? Що? — Я геть втратив орієнтацію в просторі, а нога палала від розривного болю так, наче от-от вибухне. У скроні теж угвинчувався біль, а очі здавалися завеликими для очниць. Я кліпав на Лі, як велика дурнувата сова.

— Уже стемніло, — сказала вона. — Здається, я щось почула.

Я знову кліпнув і побачив, що лице в неї витягнуте й перелякане. А потім глянув на ворота й побачив, що вони відчинені на всю широчінь.

— Блін, як це…

— Я, — відповіла вона. — Я їх відчинила.

— Очманіти! — я трохи випростався і одразу ж скривився від болю в нозі. — Лі, це було не надто розумно. Якби вона приїхала…

— Вона не приїхала. Просто сутеніти почало, от і все. І сніг повалив сильніше. Тому я вийшла, відчинила ворота й вернулася сюди. Я все думала, ти за хвилину прокинешся… ти щось бурмотів… а я все думала: «Почекаю, поки стане справді темно, почекаю до повної темряви», — а потім побачила, що обманюю себе, бо вже стемніло півгодини тому й мені лише здавалося, що я досі бачу світло. Бо я хотіла його бачити, так, мабуть. А… оце щойно… здається, я щось почула.

Її губи затремтіли, і вона міцно їх стиснула.

Я глянув на годинник і побачив, що вже за чверть шоста. Якщо все пішло за планом, мої батьки й сестра мали бути зараз у товаристві Майкла й батьків Лі. Я подивився крізь вітрове скло Петунії на квадрат засніженої темряви там, де були гаражні ворота. До моїх вух долинало виття вітру. На цемент уже навіяло тонкий скрадливий шар снігу.

— Ти просто вітер чула, — з тривогою на душі відказав я. — То він там ходить і розмовляє.

— Можливо. Але…

Я неохоче кивнув. Не хотілося, щоб вона залишала прихисток високої кабіни Петунії, але якщо вона не піде зараз, то може не вийти взагалі. Я їй не дозволю, а вона дозволить мені не дозволити. А тоді, коли і якщо приїде Крістіна, вона безперешкодно виїде собі заднім ходом з гаража.

І вичікуватиме вдалішої нагоди.

— Гаразд, — сказав я. — Але запам’ятай… стань у тій маленькій ніші праворуч від воріт. Якщо вона приїде, то може трохи постояти надворі. — «Нюхаючи повітря, мов та звірина», подумав я. — Не лякайся і не рухайся. Не дай їй увігнати тебе в паніку, бо викажеш себе. Залишайся спокійною й дочекайся того моменту, коли вона заїде. Потім тисни на кнопку і якомога швидше втікай. Ти зрозуміла?

— Так, — прошепотіла вона. — Деннісе, а це спрацює?

— Повинно, якщо вона взагалі приїде.