Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Дюйм за дюймом пробираючись крізь сніг до Петунії, ми залишали позад себе плутані тривожні сліди. Я вхопився за кермо й підтягнувся на руках, немічно шарпаючись об підніжку правою ногою… та все одно врешті-решт Лі довелося стати позаду, підперти мій тухес обома руками й підштовхнути. За кермо Петунії я виліз, тремтячи, знемагаючи від болю, весь розпашілий. Сорочка була мокра від талого снігу й поту. До того дня в січні 1979-го я й не підозрював, скільки поту може з тебе витиснути біль.

Я спробував натиснути на педаль зчеплення лівою ногою, і знову спалахнула та срібляста блискавка болю, змушуючи мене закинути назад голову й скреготати зубами, поки трохи не вщухло.

— Деннісе, я піду пошукаю телефон і викличу лікаря. — Її обличчя було білим і переляканим. — Ти знову її зламав? Коли падав?

— Я не знаю, — відповів я. — Але так не можна, Лі. Якщо ми не покінчимо з нею зараз, то наступними будуть твої батьки чи мої. Ти ж знаєш. Лебей не зупиниться. У нього добре розвинена жага до помсти. Ми не можемо зараз усе припинити.

— Але ти не зможеш вести! — жалібно проквилила Лі. Дивлячись знизу вгору, у кабіну, на мене, вона плакала. Капюшон її парки сповз під час нашої спільної боротьби за підняття мене у крісло водія, де я тепер царственно сидів у всій своїй величній непридатності. У темно-білявому волоссі Лі зблискував розсип сніжинок.

— Зайди в гараж, — сказав я. — Подивись, чи є там якась мітла або довгий шматок дерева.

— І що це дасть? — спитала вона й розплакалася ще дужче.

— Просто знайди, тоді побачимо.

Вона зайшла в темну пащу відчиненого гаража і щезла з очей. Я тримався за ногу і змагався з жахом. Якщо я знову зламав ногу, то є всі шанси, що доведеться ходити з опорним протезом до кінця життя. Тобто не так уже й довго, якщо ми не зупинимо Крістіну. Чудова підбадьорлива думка.

Лі повернулася з мітлою.

— Така підійде? — спитала вона.

— Щоб заїхати всередину — так. А там побачимо, чи нема чогось ліпшого.

Держак був таким, що відкручується. Узявшись за нього, я відгвинтив наконечник зі щетиною й викинув його. А потім, тримаючи лівою рукою при боці (лише ще одна клята милиця), натиснув на педаль зчеплення. Держак протримався кілька секунд, але зісковзнув. Педаль спружинила догори. Верхівка держака ледве не вперіщила мене в зуби. Молодчина, Ґілдер, що сказати. Але штука придатна.

— Що ж, залазь, — сказав я.

— Деннісе, ти впевнений?

— Наскільки це можливо.

Лі трохи вагалася, це було видно з її погляду. Та потім кивнула.

— Добре.

Вона обійшла вантажівку й вилізла на сидіння пасажира. Я пристукнув свої дверцята, витиснув зчеплення Петунії держаком мітли й увімкнув першу передачу. Уже до половини відпустив зчеплення, Петунія тільки почала котити вперед, коли держак знову зіскочив з педалі. Асенізатор карколомними ривками помчав у гараж Дарнелла, я вдарив правою ногою по гальмах, і машина стала на місці. Ми майже заїхали всередину.

— Лі, потрібне щось із ширшою основою, — сказав я. — Цей держак не годиться.