Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Я зроблю це для нас. Бо ми маємо діяти, правда ж?

— Так, — сказав я. — Мабуть. А ти не проти, як я щось особисте спитаю?

Не зводячи з мене погляду своїх неймовірних синіх очей, вона хитнула головою.

— Ти хоч трохи спиш останнім часом?

— Не дуже добре. Жахіття мучать. А ти?

— Теж. Не дуже.

А далі вже несила було стримуватись: я поклав руки їй на плечі й поцілував. Була між нами мить вагання, коли я думав, що вона відсторониться… але потім вона підняла підборіддя й відповіла на мій поцілунок, твердо і з усією повнотою. Може, воно й на краще, що я тоді був майже знерухомлений.

Коли ми перестали цілуватися, вона питально зазирнула мені в очі.

— Це від жахіть, — сказав я, думаючи, що прозвучить це тупо й лицемірно, так, як у книжках на папері. Але натомість ці слова вийшли непевними й болісно щирими.

— Від жахіть, — повторила вона серйозно, так, наче то був талісман, і цього разу сама нахилила до мене голову, і ми знову поцілувалися, а ті два пошарпані шматки гіпсу витріщалися на нас, як сліпі білі очі з іменем Арні, написаним на них. Ми цілувалися заради тваринної втіхи, яку дарує тваринний контакт — звісно, заради цього, і ще задля чогось більшого, що вже народжувалося між нами, — а потім притулилися одне до одного, не говорячи ні слова, і ні я, ні вона, здається, не дурили себе, розуміючи, що насправді відбувається. Комфорт — так, але ще в цьому був старий-добрий секс — стиглий і заряджений хтивістю підліткових гормонів. І, може, був шанс, що все переродиться в щось вагоміше й добріше, ніж просто секс.

Однак було в тих поцілунках і щось інше. Я це розумів, вона теж, і ймовірно, розумієте й ви. Те «інше» було ганебним відчуттям зради. Я чув, як обурено волають вісімнадцять років спогадів — мурашині ферми, гра в шахи, фільми, усі ті речі, яких він мене навчав, усі ті рази, коли я не дозволив його вбити. От тільки наприкінці, останнього разу, не вберіг. Мабуть, востаннє я бачив справжнього Арні (а також жалюгідний кінець його єства) того вечора на День подяки, коли він приніс мені сендвічі з куркою й пиво.

Навряд чи до того моменту комусь із нас двох спадало на думку, що ми не заподіяли Арні нічого непростимого — нічого такого, що могло б розлютити Крістіну. Але тепер, звісно, заподіяли.

44 / Детективна діяльність

І коли розламується труба,

І коли гублюся на мосту,

Розбитий геть на трасі я

Бачу у воді піщану косу.

Он і медики мчать сюди,

Щоби витягнути з біди.

Та якщо я впаду й помру,