Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Нічого, — відповіла вона з незворушністю, від якої кров холонула в жилах. Колір обличчя не покращав. Рот викривила моторошна гримаса, що, напевно, мала зображати заспокійливу усмішку. — Я в нормі. — Вона підвелася. — А де у вас туалет?

— У кінці коридору, — відповів я. — Лі, у тебе таке обличчя…

— Я зараз блюватиму, — відповіла вона тим самим незворушним голосом і попрямувала в коридор. Ішла, сіпаючись, немов лялька; де й поділася вся танцювальна грація, яку я споглядав у рухах її тіні. Вона поволі вийшла з вітальні, та коли зникла з-перед очей, ритм її ходи відновився. Я чув, як відчиняються двері туалету, а потім ті звуки. Я відкинувся на спинку дивана й затулив очі долонями.

Повернулася Лі ще блідою, але щоки вже трохи порожевішали. Вона вмивалася, і на щоках досі не висохло кілька крапель води.

— Вибач, — сказав я.

— Усе нормально. Просто я… злякалася, — кволо всміхнулась вона. — Хоча це ще м’яко сказано, мабуть. — Вона спіймала мій погляд. — Деннісе, скажи мені тільки одне. Те, що ти сказав, правда? Це справді було?

— Так, — кивнув я. — Правда. І то ще не вся історія. Але чи хочеш ти її слухати до кінця?

— Ні. Але ти все одно розкажи.

— Можемо не піднімати цю тему, — сказав я, сам не надто в це вірячи.

Серйозний погляд її засмучених очей не полишав моїх.

— Можливо… безпечніше буде… її обговорити, — промовила вона.

— Невдовзі після смерті доньки його дружина наклала на себе руки.

— Машина…

— …була причетна.

— Як?

— Лі…

— Як?

Тож я їй розповів — не лише про маленьку дівчинку та її матір, але й про самого Лебея, усе, що почув від його брата Джорджа. Про бездонне вмістилище гніву. Про дітей, які кпили з його одягу й смішної зачіски. Про його втечу в армію, де одяг і зачіски в усіх були однакові. Про автопарк. Постійні нарікання на гівнярів, а особливо тих гівнярів, які привозили йому свої великі дорогезні тачки на ремонт за державний рахунок. Про Другу світову війну. Брата Дрю, який загинув у Франції. Старий «шевроле». Старий «гадзон-горнет». І крізь усе це незмінним фоновим ритмом пульсував гнів.

— Те слівце, — пробурмотіла Лі.

— Яке слівце?