Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— А якщо серйозно? Що там?

— Автограф Арні. Увічнений на гіпсі.

— Його автограф?

Я кивнув.

— У двох примірниках.

Лі все знайшла, і за п’ять хвилин ми знову сиділи на канапі, роздивляючись два квадрати гіпсу. Вони лежали поряд на кавовому столику зі скляною стільницею, трохи зазублені по боках, трохи обстріпані. На одному з них витанцьовували й зникали в порожнечі інші імена та прізвища. Я зберіг ці гіпси, навіть давав вказівки медсестричці, як їх краще розрізати. Пізніше я вирізав з них два квадрати: один з правої ноги, один — з лівої.

Ми мовчки їх роздивлялися:

Лі поглянула на мене, запитально й збентежено.

— Це шматки твого…

— Мого гіпсу, так.

— Це що… жарт якийсь?

— Не жарт. Я бачив, як він розписувався на обох.

Тепер, коли ці слова зірвалися, мене охопило відчуття полегкості, розслаблення. Добре було мати змогу поділитися тим, що вже давно не давало мені спокою, свербіло і з’їдало зсередини.

— Але вони схожі, як небо і земля.

— Ти мені це розказуєш? Але й Арні тепер уже не такий, яким був колись. А все через ту прокляту машину. — Я сердито вдарив кулаком у той квадрат гіпсу, що лежав ліворуч. — Це не його підпис. Я Арні знаю майже все своє життя. Я бачив його домашку, я бачив, як він виписував собі різні речі, я дивився, як він переводить у готівку чеки. Це не його підпис. Той, що зліва, — його. А цей — ні. Лі, ти б не могла завтра дещо для мене зробити?

— Що?

Я розповів. Вона повільно кивнула.

— Для нас.

— Га?