Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Що ти знаєш? — знову спитала вона.

Зіткнення. Критична маса. Ланцюгова реакція. Ба-бах.

А думав я, власне, про те, що, склавши докупи всю свою інформацію, ми могли б щось зробити чи розказати комусь. Ужити якихось заходів.

Я згадав свій сон: машина стоїть у гаражі Лебея, двигун набирає обертів і затихає, знову набирає обертів, вмикаються передні фари, верещать шини.

Я взяв її руки в свої долоні.

— Добре, — сказав я. — Слухай. Арні купив Крістіну в чувака, який уже помер. Його звали Роланд Д. Лебей. Вона стояла в нього на газоні, ми її побачили одного дня, коли поверталися додому з роботи, і…

— І ти туди ж, — перебила Лі.

— Куди?

— Говориш про неї як про живу.

Я кивнув, не випускаючи її рук.

— Ага. Я знаю. Важко перестроїтися. Річ у тому, що Арні захотів її мати… чи його, це авто… з першої ж секунди, як побачив. І зараз я думаю… тоді не думав, але тепер — так… що так само сильно Лебей хотів, щоб Арні її забрав, що він би й безплатно її віддав, якби до цього дійшло. Так, наче Арні побачив Крістіну й усе зрозумів, а Лебей побачив Арні й зрозумів те саме.

Лі забрала в мене свої руки й знову нервово стала терти лікті.

— Арні казав, що він заплатив…

— Так, авжеж, заплатив. І досі розплачується. Якщо від Арні там взагалі щось залишилось.

— Не розумію, про що ти.

— Я тобі покажу, — сказав я, — за кілька хвилин. Спочатку тільки в курс історії введу.

— Добре.

— У Лебея були дружина й донька. Давно ще, у п’ятдесяті. Його донька померла на узбіччі дороги. Удавилася. Гамбургером.

Обличчя Лі побіліло, потім стало крейдяним; якусь мить її шкіра здавалася молочною і прозорою, як матове скло.

— Лі! — вигукнув я. — Що з тобою?