Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

То була повторна реєстрація вживаного авто, «плімута»-седана 1958 року випуску (4-дверного), червоно-білого. Датована вона була 1-м листопада 1978 року й підписана Арнольдом Каннінґемом. Його батько розписався теж:

— На що це схоже? — спитав я.

— На один з підписів на одному з квадратиків, які ти мені показував. На котрому ж?

— Це той, на якому він розписався одразу по тому, як мене потовкли в Рідж-Року, — пояснив я. — Такий вигляд завжди мав його підпис. А зараз погляньмо на інший.

Лі поклала другий папірець поряд із першим. То був реєстраційний талон нової машини, «плімута»-седана 1958 року випуску (4-дверного), червоно-білого. Він був датований 1-м листопада 1957 року — від такої точної подібності мене аж пересмикнуло, і вираз обличчя Лі сказав мені, що дівчина теж її помітила.

— Глянь на підпис, — сказала вона.

І я глянув.

Саме цим почерком Арні розписувався в той вечір Дня подяки. Щоб визначити це, не потрібно було бути генієм чи експертом-графологом. Імена й прізвища були різними, але почерк був однаковісінький.

Лі потягнулася до моїх рук, і я взяв її долоні у свої.

У майстерні, яку тато облаштував у підвалі, він виготовляв іграшки. Ви можете подумати, що це якесь дивацтво, але таке в нього хобі. А може, навіть більше, ніж хобі. Думаю, був у його житті період, коли треба було ухвалити непросте рішення — вступати в коледж чи піти на власні хліби, виробляючи іграшки. Якщо це правда, тоді, схоже, він вибрав безпечний шлях. Іноді мені здається, що я бачу тінь минулого в його очах — то ніби привид, який ще не до кінця упокоївся. Але, може, то тільки моя уява, яка зараз розгулялася не на жарт, хоча раніше була зовсім не такою активною.

Основними бенефіціарами були ми з Еллі, але Арні теж перепадало трохи татових іграшок — під ялинки, до іменинних тортів, — так само, як і найближчій подружці дитинства Еллі, Еймі Каррузерз (яка давно переїхала жити в Неваду, і тепер про неї згадують скорботним тоном, як про тих, хто загинув молодим і безглуздою смертю), а також багатьом іншим приятелям.

Тепер же тато віддавав майже все, що робив, Армії спасіння, у Фонд «400», і перед Різдвом наш підвал завжди нагадував мені майстерню Санти — аж до самого Різдва його виповнювали охайні білі картонки з дерев’яними поїздами, комодиками для інструментів, металевими годинниками, які навіть показували час, м’якими звірятками, маленьким ляльковим театром, одним чи двома. Найбільше його цікавили дерев’яні іграшки (до початку війни у В’єтнамі він різьбив батальйони іграшкових солдатиків, але за останні п’ять із чимось років їх було тихо знято з озброєння — хоча не знаю, чи тато сам зрозумів, що згорнув виробництво), але як будь-який майстер на всі руки, він брався за все. Але одразу після Різдва на тиждень наставало затишшя. Майстерня здавалася страхітливо порожньою, і лише солодкий запах тирси нагадував нам про те, що там взагалі були іграшки.

Протягом того тижня тато замітав, прибирав, змащував маслом свою машинерію й готувався до наступного року. А тоді, поки зима потроху прокладала собі шлях крізь січень і лютий, іграшки й буцімто-сміття, яке згодом перетвориться на деталі іграшок, починало з’являтися знову — поїзди й дерев’яні балерини на шарнірах з червоними плямками на щоках, коробка ватяної набивки, яку вигребли з чийогось старого дивана, яка зрештою опиниться в череві у ведмедя (кожного свого ведмедика тато називав або Овеном, або Олів — між немовлячим віком і другим класом я зносив шістьох Овенів, а Еллі — приблизно таку саму кількість Олів), шматочки дроту, ґудзики й пласкі безтілесні очі, розсипані по робочому столі, наче в чорнушному оповіданні. Останніми з’являлися коробки з горілчаного магазину, і в них знову пакували іграшки.

За останні три роки тато отримав три відзнаки від Армії спасіння, але тримав їх у шухляді — так, неначе соромився. Я цього тоді не розумів, не розумію й досі, принаймні до кінця, але знаю, що це не ганебно. Моєму батькові абсолютно не було чого соромитися.

Того вечора після вечері я повільно спустився вниз, скажено стискаючи однією рукою поруччя, а іншою спираючись на костур, як на лижну палицю.

— Денніс! — вигукнув тато радісно, але і з побоюванням водночас. — Тобі допомогти?

— Ні, я сам.

Він поставив мітлу біля купки жовтої тирси й дивився на те, чи я справді подужаю спуститися.