Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Гівнярі, — Лі немовби вичавила його з себе, наморщивши носа від майже підсвідомого несхвалення й огиди. — Він його вживає. Арні.

— Я знаю.

Ми перезирнулися, і її руки знову знайшли мої.

— Ти змерзла, — сказав я. Ще одна глибокодумна ремарка від фонтану мудрості Денніса Ґілдера. У мене їх мільйон.

— Так. Здається, я вже ніколи не зігріюся.

Я хотів її обійняти, але не став. Боявся. Занадто вже все було зав’язано на Арні. А найжахливіше (і це справді було дуже страшно) — складалося таке враження, що він мертвий… мертвий або зачаклований, перебуває під дією якихось злих чарів.

— Його брат більше нічого не казав?

— З доречного — нічого. — Але тут зринув спогад: як бульбашка в стоячій воді, напухирився й луснув. «Він був одержимий і злющий, але не чудовисько, — сказав мені Джордж Лебей. — Принаймні… я так вважаю». Тоді було таке враження, що він, розчинившись у спогадах, поривався сказати ще щось… та потім згадав, де він і що розмовляє з незнайомцем. Що ж він збирався сказати?

Раптом, зовсім несподівано, у мене виникла реально потворна ідея. Я відштовхнув її від себе… але це було важко, відштовхувати ту ідею. Як штовхати піаніно. І я однаково бачив, як вона бовваніє там, у напівтемряві.

Я зрозумів, що Лі дуже уважно на мене дивиться, і подумав, чи багато моїх думок могло відбитися в мене на обличчі.

— А ти взяв у містера Лебея адресу? — спитала вона.

— Ні. — На якусь хвилину я поринув у задуму, а потім згадав той похорон, який тепер видавався неможливо далекою в часі подією. — Але вона має бути в «Американському легіоні Лібертівілля». Це вони ховали Лебея і зв’язувалися з його братом. А що?

Але Лі тільки головою похитала й підійшла до вікна, біля якого застигла нерухомо, дивлячись на сліпучий день. «Охвістя року», — не в тему подумав я.

Лі обернулася, і знову мене вразила її краса, яку можна було б назвати спокійною й невибагливою, якби не ті високі пихаті вилиці — від жінки з такими вилицями можна очікувати, що вона носить на поясі ніж.

— Ти обіцяв мені щось показати, — нагадала вона. — Що?

Я кивнув. Вороття вже не було. Розпочалася ланцюгова реакція, і спинити її не було жодної можливості.

— Піднімайся нагору, — сказав я. — Моя кімната — другі двері ліворуч. Подивися в третій шухляді мого комода. Доведеться покопатися в моїх трусах, але вони не кусаються.

Вона всміхнулася — ледь-ледь, але й це вже було покращенням.

— А що я знайду? Пакетик наркотиків?

— З цим я торік зав’язав, — з усмішкою запевнив я. — Цього року тільки таблетки. А гроші на свою згубну звичку я заробляю, продаючи героїн у середніх класах.