Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Я відчував, що батько зовсім так не вважає, просто зондує ґрунт.

— Не знаю, — відповів я.

— Навряд чи йому є насправді за що переживати. Дарнелл мертвий… — тато вивернув совок у смітник, і стружка зісковзнула та приземлилася з тихим «плюх». — Сумніваюся, що справа взагалі дійде до суду.

— Ні?

— Над Арні — точно ні. Серйозних обвинувачень не буде. Йому можуть виписати штраф, суддя погрозить йому пальчиком, але ніхто не стане ліпити незмивну чорну мітку в справу приємного юного білого хлопця з передмістя, якого попереду чекає коледж і тепле місце в суспільстві.

Тато запитально на мене поглянув, і я неспокійно засовався в кріслі, бо під цим поглядом раптом стало незатишно.

— Мабуть, так.

— От тільки він перестав таким бути, правда ж, Деннісе?

— Так. Він змінився.

— Коли ти взагалі його бачив востаннє?

— У День подяки.

— З ним усе було добре?

Я поволі хитнув головою. Зненацька до горла підкотили сльози й бажання все йому вибовкати. Одного разу я вже мав таку охоту, але промовчав; і цього разу нічого казати не став, хоч і з іншої причини. На згадку мені спали слова Лі — про те, як вона переживала за своїх батьків у різдвяний вечір. І тепер здавалося: що менше людей знають про наші підозри, то безпечніше… для них.

— Що з ним відбувається?

— Я не знаю.

— А Лі знає?

— Ні. Певності нема. У нас є… деякі підозри.

— Хочеш про них поговорити?

— Так. У принципі, хочу. Але думаю, краще буде, якщо не говоритиму.

— Гаразд, — сказав тато. — Поки що.