Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Лі розповіла про ультиматум, який висунула Арні, — вона чи машина. Розповіла про те, якою лютою була його реакція. То було востаннє, коли вона ходила з ним на побачення.

— А потім його заарештували, — сказала вона, — і я почала думати… думати про те, що сталося з Бадді Реппертоном і тими іншими хлопцями… і Канючі Велчем…

— А тепер — Ванденбергом і Дарнеллом.

— Так. Але це не все. — Вона допила імбирний ель зі склянки й налила собі ще. Край бляшанки цокнув об вінця склянки. — У вечір напередодні Різдва, коли я тобі дзвонила, мама з татом ходили на вечірку до боса мого тата. І я розхвилювалася. Я думала про… ой, не знаю, про що я думала.

— А по-моєму, знаєш.

Притуливши долоню до лоба, Лі потерла його, наче в неї розболілася голова.

— Та, мабуть, знаю. Я думала про те, що та машина десь там, на вулиці. Вона. На вулиці, переслідує їх. Але якщо вона виїхала на вулицю в різдвяний вечір, то, мабуть, їй було чим зайнятися, крім моїх бать… — Лі так різко поставила склянку, що я аж підскочив. — Чому я постійно говорю про ту машину так, наче вона людина? — вигукнула вона, і по її щоках заструменіли сльози. — Чому я весь час так говорю?

Того вечора я занадто добре бачив, до чого може призвести втішання. Між нами стояв Арні — та й мої почуття. Надто довго я його знав. Надто довго й надто добре.

Але то було тоді; тепер стало інакше.

Я звівся на милиці, погупотів до канапи й усівся поряд із нею. Подушки зітхнули. Не розривно, але близько до того.

У шухляді маленького столика моя мати зберігала коробку серветок. Я витяг одну, подивився на Лі й загріб цілу жменю серветок. Передав їй, і вона подякувала. А потім, зневажаючи себе, поклав руку їй на плечі й обійняв.

На мить Лі напружилась… а потім дозволила пригорнути до свого плеча. Вона тремтіла. Ми просто сиділи так, і, думаю, обоє боялися навіть поворухнутися. Боялися, що ми вибухнемо. Чи щось інше станеться. На протилежному боці кімнати ваговито цокав на камінній полиці годинник. Крізь еркер, з якого на три боки відкривався вигляд вулиці, лилося яскраве зимове світло. Уже опівдні на Різдво буря вщухла, і тепер жорстке та безхмарне синє небо неначе заперечувало саме існування такого явища, як сніг — якби не підтвердження у вигляді дюноподібних заметів на газонах, що наче котили по вулиці в обидва боки, схожі на спини велетенських похованих звірів.

— Запах, — нарешті сказав я. — Ти щодо нього впевнена?

— Він був! — вигукнула вона, відсторонюючись і сідаючи рівно. Зі змішаним розчаруванням і полегшенням я прийняв руку. — Він правда був… гнилий, поганючий сморід. — Лі подивилася на мене. — А що? Ти теж його чув?

Але я похитав головою. Бо не чув. Насправді ні.

— А ти що знаєш про ту машину? — спитала Лі. — Ти щось знаєш. По обличчю бачу.

Настала моя черга думати довго й інтенсивно. І зрештою в голові зринула картинка ядерного вибуху, яку я бачив у якомусь підручнику з природознавства. Карикатура. Це не те, що очікуєш побачити в підручниках із природознавства, але, як хтось мені казав, на звивистій стежині загальної середньої освіти багато оманливих поворотів… і цей «хтось» насправді був сам Арні. На малюнку було зображено два атоми, що мчать назустріч на супершвидкості та врізаються один в одного. Раз-два! Замість купи руїн (і атомних карет швидкої допомоги, які вивозять мертвих і поранених нейтронів) критична маса, ланцюгова реакція і збіса великий вибух.

Та потім до мене дійшло, що не таким уже й дивним насправді був спогад про ту карикатуру. Лі володіла певною інформацією, якої раніше не мав я. І так само правдою було зворотне. В обох випадках чималу частку цієї інформації становили здогади, багато було суб’єктивних відчуттів і випадкових деталей… але й голої інформації було достатньо, щоб злякатися. Мені стало цікаво, що б зробили поліцейські, якби їм було відомо те саме, що й нам. Але якщо навздогад, то нічого. Хіба можна притягти до суду привида? А машину?

— Деннісе?

— Я думаю, — відгукнувся я. — Чуєш, як горілим деревом смердить?