Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Вона пішла на кухню, а я спостерігав за її тінню на стіні, що рухалася легко, немов танцівниця. У шлунку моментально стало важко, ледве не до нудоти. У цієї нудоти навіть назва є. Гадаю, вона називається «закохуватись у дівчину найкращого друга».

— У вас є автоматичний генератор льоду, — долинув у вітальню її голос. — У нас теж такий. Класний.

— Він часом дуріє й плюється кубиками льоду на підлогу, — сказав я. — Як Джиммі Кеґні у «Білій гарячці». «Нате, жріть, щуряки брудні». Маму це до сказу доводить. — Я сам не знав, що белькочу.

Лі розсміялася. У склянках брязнули кубики льоду. Невдовзі вона повернулася, з двома склянками льоду й двома бляшанками імбирного елю.

— Дякую, — беручи, сказав я.

— Ні, це я тобі дякую, — її сині очі потемніли й посерйознішали. — Дякую, що ти поруч. Якби мені довелося самій з цим розбиратися, то я б… не знаю.

— Та ну. Усе не так погано.

— Думаєш? Ти чув про Дарнелла?

Я кивнув.

— А про того, іншого? Дона Ванденберга?

Отже, вона теж побачила зв’язок.

І знову я кивнув.

— Я бачив. Лі, а що тебе турбує в Крістіні?

Здавалося, минуло багато часу, перш ніж вона відповіла. Я не знав, чи зможе вона взагалі відповісти. Я бачив, що вона збирається на силі, дивиться вниз, на склянку, тримаючи її обома руками.

Зрештою, дуже тихим голосом, вона проказала:

— Здається, вона намагалася мене вбити.

Не знаю, що я очікував почути, але точно не це.

— Що ти маєш на увазі?

І вона заговорила — спершу нерішуче, а далі темп її мови пришвидшився й слова наче виливалися потоком. Цю історію ви вже чули, тому переказувати її нема сенсу; досить і того, що я намагався її переказати точнісінько так, як Лі мені розповіла. Про те, що їй страшно, вона не жартувала. Це читалося в блідості її обличчя, в затинанні голосу й ковтанні слини, у тому, як вона руками невпинно погладжувала собі передпліччя, неначе їй було зимно навіть у светрі. І що більше вона розповідала, то страшніше ставало мені.

Завершила вона тим, що підсвітка панелі приладів, коли свідомість уже попливла, неначе перетворилася на очі, і вони уважно на неї дивилися. Після цього Лі нервово розсміялася, немов хотіла зняти прокляття з явного абсурду. Але я не засміявся у відповідь. Мені згадався сухий голос Джорджа Лебея, який я слухав, сидячи в дешевих кріслах перед мотелем «Райдуга», його голос, який розповідав мені історію Роланда, Вероніки й Рити. Я пригадував усе це, і мій розум поєднував між собою точки, які здавалися невимовно далекими одна від одної. Потроху вмикалося світло. І мені дуже не подобалося те, що в ньому проявлялося. Серце важко застукотіло в грудях, і я не зміг би розсміятися разом з нею, навіть якби від цього залежало моє життя.