Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Вона зайшла, така гарненька в яскраво-червоній лижній парці й темно-синіх штанах. Облямований хутром капюшон парки дівчина відкинула з голови на спину.

— Сідай, — мовила Лі, розщібаючи змійку куртки. — Бігом, зараз же, це наказ. Ти на цих штуках схожий на великого дурного лелеку.

— Так тримати, — сказав я і сів, незграбно гепнувшись на стілець. Коли ти закутий у гіпс, то життя твоє зовсім не схоже на кіно; ти ніколи не сідаєш, як Кері Ґрант, що готується пити коктейлі в «Рітці» з Інґрід Берґман. Це завжди стається миттєво, і якщо подушка, на яку ти приземлився, не форкне під вами гучно-прегучно, так, неначе раптове зниження налякало вас до пердячки, можете вважати, що ви ведете в грі. Цього разу мені пощастило. — Я так люблю лестощі, що навмисне з себе хворого корчу.

— Деннісе, як ти?

— Загоююсь. А ти як?

— Бувало й ліпше, — тихим голосом відповіла вона й прикусила нижню губу. Інколи дівчата вдаються до цього жесту, щоб зваблювати, але це був не той випадок.

— Вішай куртку й сідай сама.

— Добре. — Погляд її очей торкнувся моїх, і дивитися в них було трохи понад мої сили. З думкою про Арні я відвів погляд.

Вона повісила парку й повільно повернулась у вітальню.

— А твої…

— Я попросив тата всіх забрати. Подумав, може… — знизав я плечима. — …нам треба поговорити сам на сам.

Вона стояла біля дивана й дивилася на мене через усю кімнату. Мене знову вразила простота її краси — гарненька дівоча фігурка, яку підкреслювали темно-сині штани й светр ясно-блакитного відтінку пудри. Цей наряд навіював мені думки про катання на лижах. Волосся в неї було нетуго зав’язане кінським хвостом і лежало на лівому плечі. Очі були кольору светра чи, може, трохи темніші. Вигодувана на кукурудзі американська красуня, могли б сказати ви, якби не високі вилиці, що надавали їй дещо пихатого вигляду й виказували якесь давніше, екзотичніше походження — може, якихось п’ятнадцять-двадцять поколінь тому серед предків затесався вікінг.

А може, я думав зовсім не про те.

Вона побачила, що я на неї трохи задовго дивлюсь, і зашарілась. Я відвернувся.

— Деннісе, ти переживаєш за нього?

— Переживаю? Точніше буде сказати, боюся.

— Що ти знаєш про ту машину? Що він тобі розказував?

— Небагато. Слухай, може, хочеш чогось випити? У холодильнику є якісь напої, — я намацав милиці.

— Сиди, — сказала вона. — Я хочу, але сама принесу. А тобі?

— Я буду імбирний ель, якщо там ще лишилося.