Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Його дихання свистіло ще дужче, ніж зазвичай, поки він ішов до телефону, шукав у довіднику домашній номер Каннінґемів і став його набирати. Пальці не слухалися, він набрав хибно, вилаявся, натиснув на кнопку відбою, почав знову.

Надворі, набираючи обертів, заревів Крістінин двигун. А вже за мить вона з тріском утретє врізалася в замет. Зойкав вітер, і сніг немов жменями піску сипав у велике панорамне вікно. Вілл облизнув губи й наказав собі дихати повільно. Але горло щільно змикалося, не пропускаючи повітря; він це відчував.

На тому кінці дроту задзвонив телефон. Тричі. Чотири рази.

Крістінин двигун заверещав. Услід за цим пролунав важкий удар, бо вона вдарила в сніговий замет, який залишила на півколі Віллової під’їзної доріжки снігоприбиральна техніка, що проїжджала повз його будинок.

Шість гудків. Сім. Нікого не було вдома.

— Усратися й не жити, — прошепотів Вілл й брязнув слухавкою об апарат. На його поблідлому обличчі широко роздувалися ніздрі, як у тварини, що вчула у вітрі запах вогню. Сигара згасла. Він кинув її на килим і поліз рукою в кишеню халата, квапливо підходячи до вікна. Рука намацала втішні обриси аспіратора, і пальці зімкнулися на його руків’ї, схожому на пістолетне.

Йому в обличчя сяйнули фари, ледве не засліпивши, і Вілл здійняв вільну руку, щоб затулити очі. Крістіна знову вгатилася в сніговий замет. Мало-помалу вона пробивала собі шлях до під’їзду. Він дивився, як вона здає назад через дорогу, і люто бажав, щоб от зараз з’явився снігоочисник і протаранив кляту фурію плугом.

Але снігоочисник не з’явився. Замість нього була Крістіна: ревла двигуном, несамовито світила фарами на його засипаний снігом газон. Вона билася в замет, розлючено жбурляючись хмарами снігу. Передній край піднявся догори, і на мить Вілл подумав, що зараз вона перекинеться через рештки замерзлої втрамбованої кучугури. А тоді задні колеса втратили зчеплення з дорогою і шалено закрутилися.

Машина дала задній хід.

Горло у Вілла стислося до розмірів шпилькової голівки. Легені силкувалися втягнути повітря. Він видобув аспіратор і скористався ним. Поліція. Треба викликати поліцію. Може, і приїдуть. 58-й Каннінґема його не дістане. Удома він у безпеці. Він…

Крістіна газонула через дорогу і вже цього разу легко пробила замет. Спочатку її передній край піднявся, забризкуючи фасад будинку світлом, а потім гепнувся додолу. Вона пробралася на доріжку. Так, вона вже там, але ж далі проїхати не зможе, вона… це авто…

Крістіна навіть не загальмувала. Усе ще газуючи, вона перетнула напівкруглу доріжку навскоси, прорила мілкіший пухкіший сніг на бічному дворі та з ревінням націлилися на панорамне вікно, перед яким стояв, визираючи надвір, Вілл Дарнелл.

Він поточився назад, хапаючи ротом повітря, і перечепився через власне крісло.

Крістіна з розгону врізалася в будинок. Панорамне вікно вибухнуло, впускаючи досередини верески вітру. Скло стрімко помчало навсібіч смертоносними стрілами, і в кожній відбивалися передні Крістінині фари. У будинок повалив сніг — він танцював тепер над килимом, крутився хаотичними спіралями. Фари залили кімнату неприродно яскравим світлом телестудії, і раптом вона дала задній хід, волочачи передній бампер по землі, з понівеченим і піднятим бампером, з розтрощеною решіткою, що шкірилася хромовими іклами.

Вілл стояв, спираючись на долоні й коліна, здушено дихаючи і не в змозі набрати повітря в груди, які важко здіймалися. Він невиразно усвідомлював, що падіння через крісло врятувало його від того, щоб бути порізаним на клапті уламками скла. Халат розійшовся й теліпався позаду, коли Вілл зводився на ноги. Вітер, що віяв у розбите вікно, підхопив зі столика біля крісла телепрограму, і журнал, шурхочучи сторінками, полетів через усю кімнату до підніжжя сходів. Обома руками схопивши телефон, Вілл набрав 0.

Крістіна здавала назад, повертаючись власними слідами, прокладеними в снігу. Вона доїхала аж до сплющеного замету біля в’їзду на доріжку. А потім газнула, і поки мчала вперед, капот на очах розрівнювався, а решітка відновлювалася сама. Машина знову взяла будинок на таран, цілячи під панорамне вікно. Знову порснуло скло; стогнала і тріщала розбита на скалки деревина. Посередині низького підвіконня великого вікна пішла тріщина, і на мить досередини зазирнуло вітрове скло Крістіни, потріскане й молочно-біле, ніби в будинок вдивлялося гігантське око прибульця-монстра.

— Поліцію, — попрохав Вілл у оператора. Голос його став майже нечутним; він сичав і шипів. Халат лопотів на холодному вітрі хурделиці, що вдерся в розбите вікно. Вілл бачив, що стіна під вікном уже майже розтрощена. З неї, немов поламані кістки, стирчали шматки обшивки. Вона ж не могла проникнути всередину, правда? Правда, не могла?

— Вибачте, сер, говоріть голосніше, — сказала операторка. — У нас дуже поганий зв’язок.

— Поліцію, — повторив Вілл, але цього разу з горла не вирвалося навіть шепоту — тільки повітря сичало в голосниках. Боже милий, він задихався, його вбивала дихавиця, його груди були замкненим банківським сховищем. Де подівся його аспіратор?

— Сер? — із сумнівом озвалася операторка.