Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

За спиною в Бадді рештки «камаро» стріляли в небо язиками масного полум’я, і гострий, мов бритва, вітер стріпував і розвіював його. У пеклі, на яке перетворилося заднє сидіння, із задертою догори головою виднівся Боббі Стентон, і на його обличчі, що стрімко обвуглювалося, застигла посмішка.

«Грається зі мною, — подумав Бадді. — Грається зі мною, ось що вона робить. Як кицька з мишею».

— Будь ласка, — прохарчав він. Передні фари засліплювали, і в їхньому світлі кров, що стікала по його щоці та з кутиків рота, була комашино-чорна. — Будь ласка… я… я вибачуся перед ним… я, блядь, поповзу до нього на долонях і колінах, якщо ти цього хочеш… тільки прошу тебе… пр…

Заревів двигун. Крістіна помчала на нього, немов стародавня смерть із темних віків. Бадді завив і знову зробив випад убік, та цього разу бампер ударив його в гомілку, і зламав другу ногу, і відкинув до замету на узбіччі паркової дороги. Ударившись об нього, він розплескався, ніби нещільно натоптаний мішок з борошном.

Крістіна покотила назад, наближаючись до нього, але Бадді угледів свій шанс, один крихітний шанс. Він почав несамовито видряпуватись на той замет, укопуючись у сніг голими руками, що вже втратили будь-яку чутливість, укопуючись ногами, не зважаючи на люті поштовхи болю в потрощених ногах. Дихання виривалося з нього тихими скриками, а фари все наростали, і гучніше ревів двигун; кожен сніговий клубок відкидав покорчену чорну тінь, і він чув її, чув у себе за спиною, немов страшного тигра-людожера…

Тріск і дзенькіт металу — і Бадді закричав, коли його ногу втрамбував у сніг Крістінин бампер. Він висмикнув її, залишивши черевик уярмленим у снігу.

Розпластаний, плачучи й белькочучи, Бадді видерся на вершечок замету, який утворився, коли багато днів тому дорогу розчистили снігоочисником Національної гвардії. Хлопець ледве втримав рівновагу, замахав руками й насилу спромігся не покотитися сніговим схилом униз.

Він розвернувся, щоб бачити Крістіну. «Плімут», що здав було назад через дорогу, тепер знову кинувся вперед, і його задні шини крутилися надшвидко, угризаючись у сніг. Крістіна врізалася в замет на якийсь фут нижче, ніж балансував Бадді, похитнувши його, і вниз посипалася лавина снігу. Від удару її капот зім’явся ще сильніше, однак Бадді не зачепило. Вона знову поїхала задом, крізь туман розвороченого снігу, і її двигун, здавалося, тепер аж завивав од розчарування й гніву.

Бадді переможно заверещав і скинув догори середній палець.

— Хуй тобі! Хуй тобі! Хуй! — З його губ летіли бризки слини, змішаної з кров’ю. З кожним судомним вдихом біль угризався дедалі глибше в його лівий бік, паралізуючий, німотний.

І знову Крістіна з риком врізалася в замет.

Після цього шмат замету, розгойданий від першої атаки, сповз додолу, поховавши під снігом оскалену й поморщену морду Крістіни, і Бадді ледь не з’їхав разом з ним. Урятувався він лише тому, що стрімко подався спиною назад, ковзаючись задом і підтягуючись руками, які мов скривавлені абордажні гаки вчепилися в сніг. Ноги пік нестерпний біль, і він перекинувся на бік, хапаючи ротом повітря, немов викинута на берег риба.

Крістіна не забарилася.

— Забирайся звідси! — закричав Бадді. — Забирайся звідси, ти, йобнута ЛЯРВА!

Вона знову вгатилася в замет, і цього разу додолу посипалося стільки снігу, що накрило весь її капот аж до лобового скла. Увімкнулися двірники, стали описувати дуги вперед-назад, збиваючи підталий сніг.

Вона знову здала назад, і Бадді зрозумів: ще один удар — і він разом зі сніговим каскадом упаде прямісінько на Крістінин капот. Він відкинувся на спину й перекотився на дальній бік замету, скрикуючи від болю з кожним ударом поламаних ребер об сніг. Зупинився він на пухкому снігу, лежав і дивився в чорне небо на холодні зорі. Його зуби безпорадно цокотіли. Усе тіло билося від дрижаків.

Крістіна зволікала, однак він чув тихе бурмотіння її двигуна. Не їхала, вичікувала.

Він поглянув на сніговий замет, громаддя якого вимальовувалося на тлі неба. Поза ним уже трохи вщухало несамовите світіння вогню, яким був охоплений «камаро». Скільки часу минуло від аварії? Він не знав. Чи побачить хтось пожежу і чи прийде його рятувати? Це йому також було невідомо.

До свідомості Бадді одночасно дійшло дві речі: що в нього з рота тече кров — так швидко, що стало страшно, — і що йому дуже зимно. Якщо ніхто не прийде на поміч, він замерзне на смерть.

І знову його охопив страх. Понад силу він змусив себе сісти. І саме намагався вирішити, поповзти йому знову вгору й глянути на машину (так було гірше, не мати можливості її бачити), коли позирнув на замет. Дихання застрягло в горлі й зупинилося.