Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Там стояв якийсь чоловік.

От тільки не зовсім чоловік; мертвяк. Зогнилий мертвяк у зелених штанях. Він був без сорочки, але навколо почорнілого торса обвивався спинний корсет, весь у плямах зеленої цвілі. Крізь шкіру, напнуту на обличчя, проблискувала біла кістка.

— Кирдик тобі, гівняр, — пошепки прохарчала ця з’ява у світлі зірок.

Рештки самоконтролю покинули Бадді, і він заверещав — істерично, вибалушуючи очі. Довге волосся гротескним шоломом здійнялося довкола голови, його скривавленого, вимащеного сажею обличчя, бо кожна волосина стала сторч. Кров виливалася з рота струмочками й просочувала комір його парки; він спробував поповзти назад, знову впинаючись у сніг руками й ковзаючись сідницями, коли потвора рушила на нього. У неї не було очей. Її очі зникли, їх пожерли бозна-які звивисті гади, що копошилися в очницях. І сморід він чув теж, о Господи, він чув сморід, і тхнуло гнилими томатами, — так тхнула смерть.

Труп Роланда Д. Лебея простягнув до Бадді Реппертона розкладені руки й вишкірився.

Бадді закричав. Бадді завив. І раптом закляк, склавши губи літерою «О» повного й остаточного кінця, випнувши їх так, наче хотів поцілувати страховисько, що спотикливо брело до нього. Його руки вхопилися за лівий бік парки, дряпали її, чіплялись за неї понад серцем, бо його врешті простромив гострий уламок ребра. Він повалився на спину, ногами прооравши борозни в снігу, і фінальний видих вирвався назовні з ослаблого рота довгим білим струменем… неначе автомобільного вихлопу.

Почвара, яку він побачив угорі замету, блимнула й щезла. Слідів після неї не лишилося.

На дальньому боці двигун Крістіни переможно заревів під супровід вихлопів, і луна розійшлася нахмуреними й укритими снігом узвишшями Сквонтик-Гіллз, а потім повернулася.

На далекому краю озера Сквонтик, за якихось непевних десять миль, молодий чоловік, що вибрався покататися на лижах по перетятій місцевості у світлі зірок, почув цей звук і раптом спинився, стискаючи в руках лижні палиці й насторожено скинувши голову.

Ураз шкіра на спині в нього взялася сиротами, неначе по його могилі щойно промарширував гусак, і хоча він розумів, що то лише машина десь аж на протилежному березі (у безвітряні зимові ночі звук розлягався навкруги на великі віддалі), першим йому спало на думку те, що десь прокинувся доісторичний звір (величезний вовк чи, може, саблезубий тигр) і вистежив свою жертву, притиснувши її до землі.

Звук не повторився, і лижник подибав собі далі.

37 / Дарнелл мислить

Мала, дай покататися на твоєму авто,

Слухай, мала, ну дай покататися на твоєму авто!

Скажи мені, солоденька,

Скажи: як тобі воно?[122]

Честер Бернетт

Того вечора, коли Бадді Реппертон та його друзі здибалися у Квонтик-Гіллз із Крістіною, Вілл Дарнелл засидівся в гаражі довше, ніж до півночі. Того дня його емфізема розійшлася не на жарт. Коли було аж так погано, він боявся лягати, попри те, що взагалі любив поспати, як той ведмідь у барлозі.

Лікар сказав йому, що задихнутися уві сні для нього дуже малоймовірно, але з наближенням старості емфізема все щільніше стискала йому легені, і він дедалі більше цього страшився. Те, що його страх ірраціональний, нічого не міняло, анітрохи. І хоч до церкви будь-якої конфесії його нога не ступала з дванадцяти років — сорок дев’ять років тому! — він відчував нездорову цікавість до обставин, які склалися два з половиною місяці тому довкола смерті Папи Івана Павла І. Папа помер у ліжку, і знайшли його вже вранці. Мабуть, уже задубів. Саме цей момент невідступно переслідував Вілла. Мабуть, уже задубів.

Він заїхав у гараж о пів на десяту на своєму «крайслері-імперіалі» 1966 року, останньому авто, яким він планував володіти в житті. Приблизно в той самий час Бадді Реппертон помітив проблиски-близнюки далеких фар у дзеркалі заднього огляду.