Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Краплина поту, тепла й пекуча, мов сльоза, скотилася йому в око.

Поступово «камаро» знову вирівнявся.

Відчувши, що до нього повернулося керування, Бадді потроху відпустив правою ногою педаль газу. Якщо в тому іржавому відрі ’58-му сидів Каннінґем — а чи не це йому снилося в тих сновидіннях, яких він майже не пам’ятав? — «камаро» дасть йому прикурити.

Двигун уже верещав. Стрілка тахометра знову дрижала на краю червоної лінії — 7 000 обертів за хвилину. На спідометрі перевалило за сотню миль, і мовчазні снігові замети примарно мчали обабіч повз них. Дорога попереду скидалася на зйомку аматорською камерою у фільмі, відтворення якого накрутили до скаженої швидкості.

— Ой, Божечку, — скімлив Боббі, — ой, Божечку, будь ласка, не дай мені загинути, ой, Божечку, ой, твоїй матері…

«Його ж не було з нами тієї ночі, коли ми укатали машину Пиздопикого, — подумав Бадді. — Він не доганяє, що відбувається. Бідний невезучий вишкрібок». Насправді йому не було шкода Боббі, але якби він міг відчувати до когось жаль, то відчував би його до цього малого безмозкого дев’ятикласника. Річі Трелоні праворуч від нього сидів рівно, наче шпагу проковтнув, і був блідий, як надгробок, а очі, здавалося, розширилися на половину обличчя. Річі знав, звісно, що й до чого.

Машина шелестіла до них, і її фари в дзеркалі заднього виду все росли.

«Він не може наздоганяти! — кричав розум Бадді. — Не може!» Але машина позаду них справді наздоганяла, і Бадді відчував, що в намірах у неї — завдати вбивчого удару. Його розум метався, наче щур у клітці, шукаючи виходу, але виходу не було. Отвір у лівому сніговому заметі, що позначав маленький путівець, яким Бадді зазвичай заїжджав у парк в обхід головних воріт, уже промайнув повз них. У нього стрімко закінчувалися час, простір і варіанти.

Знову м’яко гупнуло ззаду, і знову «камаро» занесло вбік — тільки тепер на швидкості близько ста десяти миль на годину. «Пацан, це безнадійно», — приречено подумав Бадді. Він зняв руки з керма й схопився за ремінь безпеки. Уперше у своєму житті він застібнув його на поясі.

Водночас Боббі Стентон на задньому сидінні закричав у пронизливому екстазі страху:

— Блін, ворота! О Господи Бадді це вороооо…

«Камаро» вже був на крутому схилі останнього пагорба. Дальній його бік спадисто спускався до того місця, де дорога розгалужувалася на дві — в’їзд і виїзд з національного парку. А між цими двома шляхами стояла на бетонному острівці маленька вартівня — улітку там, усередині, на складаному стільчику, сиділа жіночка й брала один бакс із кожної машини, яка заїжджала в парк.

Тепер вартівню заливало жаске примарне світло, бо до неї мчали дві машини, і «камаро» постійно хилило на лівий борт, бо занос посилювався.

— Іди нахуй, Пиздопикий! — прокричав Бадді. — І коняку, на якій ти їдеш, прихопи! — Він різко викрутив кермо на сто вісімдесят градусів, за допомогою «ручки смерті», усередині якої плавав в алкоголі червоний кубик.

Боббі закричав знову. Річі Трелоні затулив обличчя долонями, і його останньою думкою на цьому світі був постійний повтор: «Берегтися від битого скла берегтися від битого скла берегтися від битого скла…»

Передній і задній край «камаро» помінялися місцями, і тепер передні фари машини-переслідувачки палахкотіли просто на них, і Бадді закричав, тому що то була машина Пиздопикого, жодних сумнівів, ту решітку годі було не впізнати, довжелезну, щонайменше з милю, от тільки за кермом ніхто не сидів. Машина була абсолютно порожня.

За дві останні секунди, що залишалися до зіткнення, Крістінині фари шугнули вбік, тепер лівий від Бадді. «Фурія» влетіла у в’їзні ворота так акуратно й точно, наче куля вилітає зі ствола гвинтівки. Вона пробила дерев’яний бар’єр, і він полетів, перевертаючись у повітрі, в чорноту ночі, спалахуючи жовтими рефлекторами.

«Камаро» Бадді Реппертона врізався задом в бетонний острівець, на якому стояла вартівня. Восьмидюймовий бетонний бортик стесав усе пригвинчене до днища, залишивши покорчені рештки вихлопних труб і глушника лежати на снігу, неначе якусь химерну скульптуру. Задній край «камаро» зібгало гармонікою, а потім розплющило. А разом з ним розплющило й Боббі Стентона. Крізь пелену, що затуманювала розум, до Бадді проникло усвідомлення того, що його в спину щось ударило, неначе хтось вихлюпнув відро теплої води. То була кров Боббі.

«Камаро» перевертався в повітрі, понівечений снаряд під шквалом трісок і потрощених дощок; одна його фара досі світила, мов око маніяка. Він зробив два повні перевороти, гупнув на землю в супроводі дзеленчання битого скла й перекинувся. Тепловий екран розірвався, і двигун ковзнув назад, під кутом розчавивши Річі Трелоні нижче пояса. Коли «камаро» зупинився на землі, розірваний бензобак кашлянув вогнем.

Бадді Реппертон був живий. Він дістав порізи в кількох місцях від уламків скла, що розліталися навсібіч — одне вухо відтяло з хірургічною точністю, і в лівому боці голови лишилася червона діра, — та ще нога була поламана, але він був живий. Його врятував ремінь безпеки. Він натиснув на застібку, і вона розстібнулася. Потріскування вогню шелестіло так гучно, наче хтось поряд зминав папір. Він відчував, як його обпікає жаром.