Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Але…

— Думай, що кажеш, бо додому підеш пішки, — прогарчав Бадді. — З переломом. Потім собі на гіпсі, блядь, напишеш «НЕНАВИДЖУ НІҐЕРІВ».

— Ой, — тихеньким наляканим голоском проквилив Боббі. Почувався він так, ніби простягнув угору руку, щоб увімкнути світло, а натомість його жахнуло електричним струмом. — Вибач.

— Дай сюди пляшку й зроби так, щоб я тебе не чув.

Боббі жваво простягнув йому «Викрутку». Рука в нього трусилася.

Бадді прикінчив пляшку. Вони проминули знак, на якому було написано «НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАРК “СКВОНТИК-ГІЛЛЗ”, 3 милі». Озеро посередині парку влітку було популярним місцем відпочинку для пляжників, але з листопада по квітень парк був зачинений. Однак дорогу, що звивалася через весь парк до озера Сквонтик, прочищали від снігу для періодичних маневрів Національної гвардії та зимових скаутських виїздів на природу, а Бадді знайшов бічний проїзд в обхід головних воріт, доріжку, яка вже на території парку вливалася в головну дорогу. Бадді любив їздити в мовчазний зимовий парк, кататися по ньому й напиватися.

Віддалені іскри-близнюки позаду них збільшилися до розміру кілець — подвійні передні фари на відстані приблизно милі.

— Дай мені ще один коктейль Молотова, ти, блядська расистська свиня.

Боббі вручив йому нову пляшку «Викрутки», розважливо зберігаючи мовчання.

Бадді приклався до пляшки, довго пив, відригнув, а потім передав її Річі.

— Ні, дякую, я пас.

— Пий, а то зроблю тобі з неї клізму.

— Ну добре, добре, — сказав Річі, глибоко шкодуючи про те, що не залишився вдома. Він випив.

«Камаро» гнав уперед, його фари розтинали ніч. Бадді глянув у дзеркало заднього виду й побачив іншу машину. Вона їх швидко наздоганяла. Зиркнувши на спідометр, він зрозумів, що витискає шістдесят п’ять. А машина позаду них, значить, їхала зі швидкістю близько сімдесяти. Бадді відчув щось — ніби химерне повернення в сни, яких майже не пам’ятав. На серце йому наче злегка натиснув холодний палець.

Дорога попереду розгалужувалася на дві: траса 46 ішла собі далі на схід, до Нью-Стентона, а інша дорога забирала на північ, до національного парку «Сквонтик-Гіллз». Великий помаранчевий знак повідомляв: «ЗАЧИНЕНО В ЗИМОВІ МІСЯЦІ».

Майже не пригальмовуючи, Бадді звернув ліворуч і помчав угору пагорбом. Під’їзна дорога до парку була не такою добре прочищеною, а гілля дерев, що утворювало понад нею намет, не пропускало теплі сонячні промені, що могли підтопити сніговий покрив. «Камаро» трохи забуксував, перш ніж знову знайти зчеплення з дорогою. Боббі Стентон на задньому сидінні тихо й стривожено пискнув.

Бадді глянув у дзеркало заднього виду, очікуючи, що інша машина промчить далі по 46-й — зрештою, для більшості водіїв ця дорога вела в нікуди, до глухого кута, — але натомість вона звернула навіть швидше, ніж Бадді, і, долаючи опір снігу, поїхала слідом за ними. Відстань між ними тепер скоротилася до чверті милі чи навіть менше. Її фари були чотирма яскравими білими колами, світло яких омивало салон «камаро».

Боббі й Річі обернулися, щоб подивитися.

— Якого хера? — пробурмотів Річі.

Але Бадді зрозумів. Зненацька він зрозумів. То була машина, що розчавила Канючі. О так, то була вона. Псих, який розмазав Канючі по асфальту, сидів за кермом тієї машини, і тепер він полював за Бадді.