Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Він відкрутив кришечку, притримуючи кермо ліктями, і вижлуктив половину пляшки одним духом. Передав її Річі та відригнув — довго, по-жаб’ячому. Передні фари «камаро» розрізали трасу 46, що бігла на північний схід, пряма, немов струна, через сільські ландшафти Пенсильванії. Обабіч дороги спали вкриті снігом поля, виблискуючи мільярдом цяток, що неначе віддзеркалювали зорі з чорного зимового неба. Бадді вів машину — недбало, напівп’яно — до «Сквонтик-Гіллз». Під час поїздки його фантазію могло захопити й інше місце призначення, а якщо ні, то «Гіллз» був чудовою тихою місциною, де можна було спокійно вмазати.

Річі передав пляшку назад Боббі, і той випив багато, хоча щиро ненавидів смак «Техаської викрутки». Він припускав, що трохи більше набравшись, він уже не заперечуватиме проти смаку. Завтра він може ригати з похмілля, але до завтра була ще тисяча років. Боббі досі радів самій лише можливості з ними тусуватися; він був тільки в дев’ятому класі, а Бадді Реппертон, з його ледь не міфічною репутацією поганця першої величини, — фігура, на яку він дивився із захватом, до якого домішувався страх.

— Блядські клоуни, — похмуро промовив Бадді. — Купка блядських клоунів. І ви називаєте це баскетболом?

— Усі вони — купа дебілів, — підтакнув Річі. — Крім Беронґґа. Тридцять чотири очки, нефігово.

— Ненавиджу того йобаного негритоса, — Бадді нагородив Річчі довгим оцінювальним п’яним поглядом. — Ти вписуєшся за того чорнопикого?

— Та ні, Бадді, ти що, — швиденько відповів Річі.

— Дивись мені. Я йому дам беронґґа.

— Що хочеш перше? — ні сіло ні впало спитав Боббі з заднього сидіння. — Добра новина чи погана?

— Спочатку погана, — відповів Бадді. Він уже приклався до третьої пляшки викрутки й не відчував ніякого болю, тільки ображений гнів. Він забув, принаймні на той момент, що його вигнали зі школи; зациклився тільки на тому, що стара шкільна команда, те кодло йобаних дебілів, не виправдала його сподівань. — Завжди тільки погані новини вперед. — «Камаро» котив на північний схід зі швидкістю шістдесят п’ять по двосмуговій гудроновій дорозі, що мазком чорної фарби тягнулася пагористою білою місцевістю. Коли вони наближалися до «Сквонтик-Гіллз», земля потроху пішла вгору.

— Що ж, погана новина в тому, що в Нью-Йорку щойно висадився мільйон марсіян, — сказав Боббі. — А зараз хочеш почути добру новину?

— Немає добрих новин, — тихим похмурим згорьованим голосом промовив Бадді. Річі хотів би сказати малому, що не варто намагатися розвеселити Бадді, коли він у такому настрої; буде тільки гірше. Правильно було б залишити все як є, щоб перегоріло.

Бадді був таким з тих самих пір, як Канючі Велча, того малого чотириокого старцюватого чмиря, якийсь псих на Дж-Ф-К укатав в асфальт.

— Добра новина в тому, що вони жеруть ніґерів і сцють бензином, — і Боббі розреготався. Що він сміється сам, до нього дійшло не одразу. Тоді він миттю заткнувся. Обережно підвів погляд і побачив, що налиті кров’ю очі Бадді дивляться на нього понад тим місцем на щоках, де починалися завитки бороди, і від того червоного тхорячого погляду в дзеркалі заднього виду його пробрав неприємний дрож переляку. У Боббі Стентона виникла думка, що він стулив писок на хвилину чи дві запізно.

Позаду них, віддалік, десь, може, за три милі, зблиснули передні фари, ніби мізерні жовті іскри в темряві ночі.

— По-твоєму, це смішно? — спитав Бадді. — Пожартував, блядь, сука, по-расистськи і ржеш, наче це смішно? Та ти йобаний расист, ти в курсі?

У Боббі відвисла щелепа.

— Але ж ти сам казав…

— Я сказав, що мені Беронґґ не подобається. А так я вважаю, що негритоси нічим не гірші за білих людей.

Бадді замислився.

— Ну, майже нічим не гірші.