Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Господи, це справді ти!

— А ти кого чекав, гідру триголову? — доброзичливо запитав Арні.

— Я спав. І думав, що все ще сплю, здається. — Денніс сильно потер собі лоба, неначе хотів позбутися сонливості, що досі сковувала його мозок. — З Днем подяки тебе, Арні.

— А то, — відповів Арні. — І тобі того самого. Тебе тут чим нагодували, індичкою з обрізками?

Денніс розсміявся.

— Та щось таке принесли, наче дитячий обід з Елліного «Щасливого кафетерію», де ми її сім років святкували. Пам’ятаєш?

Арні приклав складені ківшиком долоні до рота й видав блювальні звуки.

— Пам’ятаю. Така ригачка.

— Мені дуже приємно, що ти прийшов, — сказав Денніс, і наступної миті небезпечно близько підійшов до межі сліз. Мабуть, він і сам до кінця не усвідомлював глибини своєї депресії. Рішучість повернутися додому до Різдва посилилася вдвічі. Якщо йому і в день Різдва доведеться тут скніти, він руки на себе накладе.

— А твої не прийшли?

— Та ну, приходили. І ввечері ще прийдуть, ну, мама з татом так точно, але ж це не те саме. Ну ти ж розумієш.

— Ага. Ну, я тобі тут дещо приніс. Сказав жінці внизу, що несу тобі халат. — Арні підхихикнув.

— А що там? — спитав Денніс, киваючи на пакунок. То був не просто обідній пакет; то був пакет з крамниці.

— О, я здійснив набіг на холодильник, після того, як ми іззіли пташку. Мама з татом поїхали в гості до друзів з університету — вони це щороку в День подяки післяобід роблять. І не повернуться до восьмої взагалі.

Розповідаючи, він виймав з пакета різні речі. Денніс тільки дивився ошелешено. Два полив’яні свічники. Дві свічки. Арні вставив свічки в заглиблення, підпалив сірником із сірникової коробочки з рекламою гаража Дарнелла, і вимкнув у палаті світло. Потім з пакета з’явилися два сендвічі, невміло загорнуті у воскований папір.

— Наскільки я пригадую, — сказав Арні, — ти завжди вважав, що збацати собі кілька сендвічів з індичкою о пів на двадцяту ночі в четвер — це краще, ніж обід у День подяки. Бо нема вже тиску.

— Ага, — кивнув Денніс. — Сендвічі перед теликом, Карсон чи якась стара кіношка. Але чесне слово, Арні, даремно ти…

— Ай, чорт, я майже три тижні до тебе не навідувався. Добре, що ти спав, коли я зайшов, бо ти б, напевно, мене застрелив. — Пальцем він постукав по двох сендвічах для Денніса. — Здається, твої улюблені. Біле м’ясо з майонезом на «Диво-хлібі».

Спочатку Денніс тихо захихотів, потім розсміявся, а далі просто розреготався. Арні бачив, що від цього йому болить спина, але Денніс уже не міг спинитися. «Диво-хліб» був одним з їхніх спільних великих секретів дитинства. Їхні матері до питання хліба ставилися вкрай серйозно; Реджина купувала дієтичні буханці, хоча іноді сходила з прямого шляху й забрідала в Край жита грубого помелу. Деннісова мати надавала перевагу цільнозерновому від «Роуман Міл» і житньому пампернікелю. Арні з Деннісом їли те, що їм давали — але обидва потайки фанатіли від «Диво-хліба», і не раз навіть заникували гроші та замість цукерок брали собі буханку «Дива» і слоїк гірчиці «Френчіз». А потім прокрадалися в гараж до Арні (чи в халабуду на дереві до Денніса, яку, на жаль, дев’ять років тому знищив буревій), поглинали сендвічі з гірчицею і читали комікси про Багатенького Річі, поки не втопчуть увесь буханець.

Арні розсміявся і собі, і для Денніса то була найкраща частина Дня подяки.