Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Майже десять днів тому напарника Денніса виписали, тож наразі він жив у палаті для двох сам. Зачинивши двері, Арні витяг з коричневого пакета упаковку з шістьох пляшок пива «Буш».

— Дива не закінчуються ніколи, — прокоментував Денніс і не міг знову не розсміятися з мимовільного каламбуру.

— Так, — сказав Арні. — Я думаю, вони й не закінчаться. — Він здійняв пляшку пива понад свічками до Денніса. — За твоє здоров’я.

— Жити вічно, — проголосив Денніс. Вони випили.

По тому, як вони прикінчили товсті сендвічі з індичкою, Арні видобув з вочевидь бездонного пакета дві пластикові порційні формочки для пирогів й познімав накривки. Усередині спочивали два шматки домашнього яблучного пирога.

— Ні, чувак, я не можу, — запротестував Денніс. — Я ж лусну.

— Їж, — скомандував Арні.

— Я правда не можу, — сказав Денніс, беручи судочок «Таппервер» і нову пластмасову виделку. А тоді розправився зі шматком пирога за чотири велетенські укуси та вдоволено відригнув. Перехилив залишки другого пива й відригнув знову. — У Португалії це комплімент кухареві, — сказав він. У голові приємно дзижчало від пива.

— Як скажеш, — вишкірився Арні. Він устав, увімкнув лампи денного світла й загасив свічки. Надворі почався рівний дощ. Він стукав у шибки; видавався холоднющим зі звуку та відчуттів. А для Денніса частка теплого духу дружби та справжнього Дня подяки неначе згасла разом зі свічками.

— Завтра я тебе ненавидітиму, — сказав Денніс. — Доведеться годину на товчку сидіти. А в мене спина болить.

— Пам’ятаєш, як в Елейн почалася пердячка? — спитав Арні, і обидва розсміялися. — Ми дражнили її, поки твоя мама не дала нам як слід чортів.

— Шептунчиками не смерділо, але залпи були такі, як треба, — усміхнувся Денніс.

— Як постріли, — погодився Арні, й вони ще трохи посміялися — але то був печальний сміх, якщо така річ узагалі існує. Багато води збігло. Думка про те, що напад газів у Еллі стався сім років тому, навіювала радше неспокій, ніж веселощі. Під усвідомленням того, що сім років можуть промчати з такою безперешкодною й рівномірною легкістю, крився подих смерті.

Розмова трохи забуксувала, бо кожен з них поринув у власні думки.

Зрештою Денніс мовив:

— Учора приходила Лі. Розказала мені про Крістіну. Чувак, мені шкода. Непруха.

Арні підвів погляд, і його вираз задумливої меланхолії стерла радісна усмішка, якій Денніс не надто повірив.

— Ага, — сказав він. — Це жесть. Але я теж перебрав міру, так не годиться.

— Будь-хто на твоєму місці вибухнув би, — сказав Денніс, розуміючи, що раптом насторожився, сам того не бажаючи, але нічого не здатний із собою вдіяти. Атмосфера дружби розсіялася; щойно вона була тут, зігрівала кімнату, виповнювала її, а тепер просто вичахла, як те щось ефемерне й делікатне, яким і була. Тепер вони лише виконували танець. Веселі очі Арні також були непрозорими і — він міг би поклястися в цьому — сторожкими.

— Звісно. Я виніс матері мозок. І Лі теж, здається. Просто мене так шокувало, що вся моя робота… уся моя робота псу під хвіст. — Він похитав головою. — Неприємно.