Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Бо й пального лиш крапля на дні.

Ти не зловиш мене, ні, не зловиш,

Спробуй ближче хіба, підійди,

І майну я, мов вітер у полі[107].

Чак Беррі

У лікарні подавали обід Дня подяки позмінно: з одинадцятої ранку до першої дня. Денніс отримав свою порцію о чверть на першу: три охайно покраяні шматки білої індичої грудки, один охайно вилитий черпак коричневої підливки, ложку швидкорозчинного картопляного пюре, форма якого точно повторювала розмір і обриси бейсбольного м’яча («Тільки червоних стібків бракує», — з кислим усміхом подумав він), подібна ложка розмороженого гарбуза виклично флуоресцентно-помаранчевого кольору й журавлинове желе в маленькому пластиковому судочку. На десерт подали морозиво. У куточку таці лежала маленька синя картка.

Обізнаний тепер з лікарняними звичаями — щойно тобі полікують перший комплект пролежнів, які розквітли в тебе на дупі, як виявив Денніс, ти стаєш обізнаніший з лікарняними звичаями краще, ніж тобі б того хотілося, — він спитав у медсестри-карамельки в смугастому халатику, яка прийшла забрати його тацю, що дістали на обід жовті й червоні картки. Виявилося, що «жовтим» дали по два шматочки індички, без підливки, картоплю, ніякого гарбуза і на десерт — желе. Червоні картки отримали по шматочку м’яса, перемеленого в пюре, і картоплю. З ложечки, у більшості випадків.

Денніса це все вганяло в депресію. Занадто легко було уявити, як його мати ближче до четвертої дня заносить у їдальню велетенського каплуна із засмаженою шкірочкою, батько гострить ніж, а його сестра, розчервонівшись від радості й відчуття важливості, з червоним оксамитовим бантом у волоссі, наливає їм усім по келиху доброго червоного вина. Також легко уявлялися смачні запахи, сміх, коли вони сідали за стіл.

Легко уявити… та, мабуть, помилка.

Насправді то був найдепресивніший День подяки в його житті. Він поринув у незвичний післяполуденний сон (фізіотерапії не було, бо свято), і йому наснилося щось тривожне: декілька «карамельок» ішли через палату інтенсивної терапії й клеїли перевідні картинки з індичками на апарати життєзабезпечення та крапельниці.

Уранці до нього приходили мати, батько й сестра, і вперше за весь час він відчув, що Еллі не терпиться піти. Їх запросили на легкий пізній сніданок Дня подяки до Келлісонів, а Лу Келлісону, одному з трьох хлопців Келлісонів, було чотирнадцять і він був «красунчиком».

А її зібраний докупи брат став нудним. У нього не виявили рідкісної трагічної форми раку, який ріс би в його кістках. Його не паралізує до кінця життя. Фільму тижня з нього не вийшло.

Десь о пів на першу вони подзвонили йому від Келлісонів, і батько вже говорив трохи як п’яненький — Денніс здогадався, що він уже другу «Криваву Мері» прикінчує, а мама, напевно, кидає на нього несхвальні погляди. Сам Денніс якраз доїдав свій схвалений дієтологом синьокартковий обід Дня подяки — уперше такий обід, який він зміг прикінчити за п’ятнадцять хвилин, — і йому добре вдалося зобразити голосом веселощі, щоб не зіпсувати їм день. Еллі ненадовго взяла трубку, підхихикуючи, з верескливими нотками в голосі. Можливо, саме розмова Еллі втомила його настільки, що захотілося подрімати.

Він заснув (і бачив той бентежливий сон) близько другої години. У лікарні того дня було незвично тихо, з персоналу залишилися тільки чергові. Звичайне белькотіння телевізорів і транзисторних радіоприймачів в інших палатах прикрутили. «Карамелька», яка забирала в нього тацю, обдарувала його широкою усмішкою й спитала, чи сподобався йому «особливий обід». Денніс запевнив її, що він у захваті. Зрештою, у неї теж мав бути День подяки.

Отож, він заснув, і сновидіння увірвалося, перерісши в темний сон забуття, а коли він прокинувся, була вже майже п’ята вечора, і Арні Каннінґем сидів у твердому пластиковому кріслі, де лише напередодні сиділа його дівчина.

Уздрівши його, Денніс аніскілечки не здивувався; просто вирішив, що це знову сон.

— Здоров, Арні, — сказав він. — Як твоє нічого?

— Та нічого, — відповів Арні, — а от у тебе, Деннісе, такий видон, наче ти досі спиш. Хочеш, голову тобі намну? Це точно тебе розбудить.

На колінах у нього лежав коричневий пакет, і крізь сон він подумав: «Обід свій усе-таки забрав. Може, Реппертон і не так сильно потоптав його, як ми думали».

Він спробував сісти в ліжку, але заболіла спина, тому він натиснув кнопку, щоб ліжко піднялося в майже сидяче положення. Застогнав мотор.