Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Але вона не всміхнулася.

— Я навіть почала хвилюватися за його психіку, ти розумієш? Це те єдине, про що я не казала ні своїм батькам, ні його. Але я думаю, що його мати… що вона може… не знаю, що він сказав їй у ту ніч, після того, як ми знайшли машину всю потрощену, але… мені здається, вони тоді дуже сильно зчепилися.

Денніс кивнув.

— Але це все таке… таке божевілля! Батьки пропонували йому замість Крістіни купити хороше вживане авто, а він відмовився. Потім містер Каннінґем сказав мені, коли підвозив додому, що він пропонував Арні нову машину… перевів би в готівку кілька облігацій, які тримав з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року. Арні відмовився, бо він просто не міг прийняти такий подарунок. А містер Каннінґем сказав, що він усе розуміє і що не обов’язково це має бути дарунок, що Арні може повернути йому гроші, що він навіть візьме з відсотками, якщо Арні так схоче… Деннісе, ти розумієш, що я хочу сказати?

— Так, — кивнув Денніс. — Йому не потрібна будь-яка машина. Йому потрібна та машина. Крістіна.

— Але, як на мене, це якась нав’язлива ідея. Він знайшов один об’єкт і зациклився на ньому. Хіба це не манія? Мені страшно, а іноді така ненависть бере… але я не його боюся. Не його ненавиджу. Це та біс… ні, та блядська машина. Та сука Крістіна.

На її щоках спалахнули яскраві плями рум’янцю. Очі звузилися. Кутики рота опустилися. Її обличчя раптом перестало бути вродливим, навіть гарненьким уже не було; на нього падало безжальне світло, перетворюючи на якусь разючу потвору, від якої водночас несила було відвести очі. І Денніс уперше зрозумів, чому ревнощі називають монстром, зеленооким монстром.

— Я тобі розкажу, чого б мені хотілося, — мовила Лі. — Я б хотіла, щоб хтось помилково вивіз його дорогоцінну блядську Крістіну на задній двір, туди, куди скидають непотріб після перегонів на Філлі-Плейнз, — її очі злостиво спалахнули. — І щоб наступного дня прихав той кран з великим круглим магнітом, і підняв її, і поклав під прес, і щоб хтось натиснув кнопку, і щоб від неї лишився тільки кубик металу розміром три на три на три. І тоді б усе це закінчилося, правда?

Денніс не відповідав, і через секунду ледь не побачив, як монстр розвернувся, огорнув себе лускатим хвостом і щез з її обличчя. Її плечі поникли.

— Так страшно звучить, правда? Те саме, що я б сказала, хай би та шпана довершила почате.

— Я розумію, що ти відчуваєш.

— Справді? — з викликом спитала вона.

Денніс згадав погляд Арні, коли той гатив кулаками по панелі приладів. Те маніакальне світло, яке загорялося в його очах, коли він був поряд з нею. Згадав, як сидів за кермом у Лебеєвому гаражі, і те видіння, яке його навідало.

А насамкінець він подумав про свій сон: фари мчать на нього під високий пронизливий жіночий вереск смаленої гуми.

— Так, — відповів він. — Я думаю, що розумію.

Вони знову подивилися одне на одного в лікарняній палаті.

29 / День подяки

І минуло години дві-три

Не сягнути вже нам висоти,

Тож вертаймось хутчіше додому,