Лоліта

автова дверка захлопнулась - привiдкрилась i захлопнулась мiцнiше - i

водiйниця воза, рiзко правлячи кермом, супроводжуючи гнуттям гумово-червоних

губ свою гнiвну нечутну промову, умчала мою привабу; мiж тим як не помiчена

нiким, окрiм мене, мiс Вiзавi, хвора стариця, яка мешкала навпроти,

спокволу, але ритмiчно махала зi своєї виноградом оповитої веранди.

16.

Западина моєї долонi ще сповнена була гладкого, як слонова кiстка,

вiдчуття ввiгнутої по-дитячому спини Лолiти, клавiшної слизькостi її шкiри

пiд легкою сукнею, яку моя мнуча рука змушувала їздити вгору й униз, поки я

тримав дiвчинку. Я кинувся в її неприбрану кiмнату, вiдкрив дверi шафи й

заринувся в купу її ношеної бiлизни. Особливо закарбувалась одна рожева

тканина, потерта, подрана, злегка пахнуча чiмсь їдким уздовж шва. Саме нею я

оповив велике, напружене серце Гумберта. Вогняний хаос уже пiдступав у менi

до краю - однак менi довелося все кинути й поспiшно оговтатись, тому що в цю

мить дiйшов до моєї свiдомостi бархатистий голос служницi, яка тихо кликала

мене зi сходiв. Вона мала, за її словами, доручення до мене, й увiнчавши моє

автоматичне "дякую" зичливим "нема за що", добра Луїза залишила

дивно-чистий, без марки й помарки, лист в моїй тремтячiй руцi.

"Це - визнання: я вас кохаю" - так починався лист, i впродовж одної

покривленої секунди я прийняв цей iстеричний начерк за кривулi школярки: