Лоліта

боку сходiв. Тонi та я поспiшили до холу. Куїльтi, якого я зовсiм не чекав,

виповз якимсь чином на верхнiй майданчик i там важко возився, хляпаючи

плавцями; та скоро, впав фiолетовим горбом, застиг - тепер вже назавжди.

"Поквапся, Ку", смiючись крикнув Тонi, й зi словами: "Вочевидь, пiсля

вчорашнього - не так-бо швидко...", вiн повернувся до вiтальнi, де музика

заглушила решту його фрази.

Це ось (подумав я) - кiнець мудрованого спектаклю, поставленого для

мене Клером Куїльтi. З важким серцем я залишив цей дерев'яний замок i пiшов

крiзь петлястий вогонь сонця до свого Iкара. Два iнших вози були щiльно

запаркованi з обох бокiв вiд нього, й менi не одразу вдалося вибратись.

36.

Все, що за цим йде - доволi пласке та блiде. Я помалу поїхав пiд гору й

за деякий час похопився, бо це зовсiм не дорога до Паркiнгтона. Макiнтош я

залишив в будуарi, а камратка в ваннiй. Нi, це не була оселя, в якiй я зичив

би собi жити. Майнула дозвiльна думка, що, можливо, генiальний хiрург

змiнить власну кар'єру й разом з нею - хто знає - всю долю людства, тим, що

воскресить Курив-кувiльтi, Клера Дромадера. Менi загалом було байдуже;

хотiлось забути все це мерзоття, - й коли я в подальшому довiдався, що вiн

не ожив, я тiльки одному зрадiв - не доведеться, отже, в думках стежити

багато мiсяцiв за пекучим i вiдразливим процесом його одужання, перериваним