Лоліта

близьких, прямодушних i дивно загадкових, слух iнодi розрiзняв, наче

звiльнений, майже членороздiльний вибух свiтлого смiху, чи брязкiт лопати

або гримотiння лялькового вiзочка, та все було надто далеко внизу, щоб око

могло помiтити якийсь рух на тонко витравлених по мiдi вулицях. Стоячи на

високому схилi, я жадiбно слухав цi музикальнi вiбрацiї, цi спалахи окремих

вигукiв на тлi рiвного рокотання, й тодi-то я зрозумiв, що

пронизливо-безнадiйний жах не в тому, що Лолiти немає поряд, а в тому, що

голосу її нема в цьому хорi.

Отже, ось моя повiсть. Я перечитав її. До неї прилипли скравки кiсного

мозку, є висохла кров, на неї сiдають красивi яскраво-смарагдовi мухи. На

тому чи iншому заворотi я вiдчуваю, як моє слизьке "я" плине вiд мене до

таких глибоких i темних вод, що нема бажання туди лiзти. Я закамуфлював те,

що могло б вразити когось iз живих. I сам я перебрав чимало псевдонiмiв,

поки не вигадав особливо притаманний менi. В моїх нотатках є й "Отто Отто",

й "Месмер Месмер" i "Герман Герман"... та чомусь менi здається, що мною

обране iм'я краще за все виражає потрiбну ницiсть.

Коли я почав, п'ятдесят шiсть днiв тому, писати "Лолiту", - спочатку в

шпиталi для психопатiв, де перевiряли мiй глузд, а пiсля в цiй добре

обiгрiванiй, хоч вельми подiбнiй до могили, темницi, - я мiркував, що

використаю цiлком мої записи на судi, щоб врятувати, не голову мою,