Лоліта

принести, i з її допомогою ми дiстанемо ваше майно".

Метушливо, дiловито, лукаво, вiн пiдвiвся знову, поки я говорив. Я

поштурхав за комодом, стараючись не спускати з нього очей. Раптом я помiтив,

що камратко стирчить з-пiд радiатора бiля комоду. Ми знову вступили в бiй.

Ми катались по всьому килиму, в обiймах, наче двiйко безпомiчних дiтей. Вiн

був голий пiд халатом, вiд нього гидко тхнуло цапом, i я задихався, коли вiн

перекочувався через мене. Я перекочувався через нього. Ми перекочувались

через мене. Вони перекочувались через нього. Ми перекочувались через себе.

В надрукованому виглядi ця книжка читається, думаю, тiльки на початку

двадцять першого столiття (додаю до 1935-ти дев'яносто рокiв, живи довго,

моє кохання), й старi читачi певно згадають в цьому мiсцi "обов'язкову"

сцену в ковбойських фiльмах, якi вони бачили в ранньому дитинствi. Нашiй

бiйцi, втiм, бракувало кулачних ударiв, здатних звалити бика, й перелiтних

меблiв. Вiн та я були обидва великими ляльками, напханими брудною ватою й

ганчiр'ям. Усе зводилось до мовчазного, безформного борюкання двох

лiтераторiв, з яких один розвалювався вiд наркотикiв, iнший-бо терпiв на

невроз серця й до того ж був п'яний. Коли, нарештi, менi вдалось захопити

свою дорогоцiнну зброю й усадовити знову сценариста в його глибоке крiсло,

обидва ми пихкали як королю корiв i барону баранiв нiколи не випадало

пихкати пiсля сутички.