Лоліта

День помирав, я вже котив по шосе пiд дрiбним дощиком, i як би дiяльно

не їздили близнюки по проглядовому склу, вони не могли упоратися з моїми

сльозами.

30.

Залишивши Коулмонт надвечiр (по шосе Iкс - не пам'ятаю номера), я мiг

би доїхати до Рамзделя на свiтанку, якби не спокусився фальшивим скороченням

шляху. Я мав потрапити на автостраду Iгрек. Мапа байдужно показувала, що

одразу за Вудбайном, до якого я їхав проти ночi, я мiг залишити шосе Iкс та

дiстатися автостради по брукованiй поперечнiй дорозi. Їхати нею треба було

лишень близько години (сорок миль). Iнакше довелося б тягнутись по шосе Iкс

ще миль сто й тiльки тодi скористатись петлястим, ледачим шосе Зед, щоб

потрапити на потрiбну менi автостраду.

Немощена дорога, проте, погiршувалась, вибої ставали жахливiшими, бруд

- густiшим, i коли пiсля десятої милi пiдслiпуватого, бiсiвського,

черепахового просування, я спробував повернути назад, мiй старий, слабкий

Iкар застряг у глибокiй глинi. Навкруг було темно, все було насичено сирiстю

й безнадiєю. Мої фари повисли над широкою канавою, повною води. Навкiлля,

якщо воно iснувало, зводилось до чорної пустелi. Скiльки я не дужався

вивiльнитись, мої заднi колеса тiльки скиглили в тванi й нудьзi. Клянучи

долю, я зняв свiй чепурний костюм, зодягнув працiвнi штани, калошi,