Лоліта

абияк, коли заманеться. З iншого боку, новий, воєнних часiв унiверситет в

Новому Йорку намовляв мене дописати мою порiвняльну iсторiю французької

лiтератури. Перший том забрав менi десь два роки працi, причому я чи не

щодня працював бiльш нiж п'ятнадцять годин. Позираючи на цей перiод, я бачу

його ретельно подiленим на просторе свiтло й вузьку тiнь: свiтло належить до

втiшних пошукувань у чертогах бiблiотек; тiнь - до страждальних жадань, до

безсоння - словом до того, про що я достатньо вже поговорив. Обiзнаний зi

мною читач легко уявить собi, як старанно, через спекотну пилюку, я виглядав

- нажаль, здаля всякий раз - нiмфеток, що бавились у Центральному Парку, i

як менi огиднi були декоративнi, дезодорованi секретарки й конторницi, якими

один з жартунiв з нашого iнтересу так силився мене знадити. Опустимо це все.

Згубний розпад душевних сил привiв мене в санаторiю на пiвтора роки; я

вернув до працi - й невдовзi знов занепав.

Одужання могло обiцяти бадьоре життя на вiльному просторi. Любий мiй

лiкар, чарiвний цинiк з короткою темною борiдкою, познайомив мене зi своїм

братом, котрий лагодився вести експедицiю в приполярнi областi Канади. Я був

до неї залучений як "спостерiгач психiчних реакцiй". Час вiд часу я подiляв

(втiм, не дуже успiшно) iз двома молодими ботанiками й старим теслею пухлявi

принади одної з наших знавчинь з харчування, докторки Анiти Джонсон - котру

невдовзi вислали собi геть лiтаком, про що згадую з задоволенням. Мету