Лоліта

назвав (якби мене не випередив iнший страждалець, також офiра внутрiшнього

згоряння) "Dolor s Disparue", детальний опис останнiх трьох пустих рокiв,

вiд початку липня 1949 до середини листопада 1952, не мав би сенсу. Хоча й

варто вiдзначити деякi важливi подробицi, менi хотiлося б обмежитись

загальним враженням: в життi, на повному льотi, розкрилися з трiском боковi

дверi й увiрвався рев чорної вiчностi, заглушивши подмухом вiтру крик

одинокої смертi.

Дивно - я майже нiколи не бачив i не бачу Лолiту ввi снi такою, якою

пам'ятаю її - якою бачив її наяву, в думках, з невгамовством душевної

хвороби, в галюцинацiях дня та безсоннях ночi. Якщо вона й снилась менi,

пiсля свого зникнення, то з'являлась вона в дивних i безладних образах, у

виглядi Валерiї або Шарлотти, або сумiшi тої та iншої. Змiшаний привид

наближувався, бувало, до мене, скидаючи з себе покривку за покривкою, в

атмосферi великої меланхолiї, великої нехотi. Ця Нiби-Лолiта (i

Нiби-Валерiя) в'яло просила мене роздiлити з нею тверду канапку, або просто

вузьку дошку, або дещо зразка гiнекологiчного ложа, в якому вона

розкидалась, привiдкривши плоть, як клапан гумової камери футбольного м'яча.

З розколотим або безнадiйно загубленим зубним протезом, я потрапляв у гидкi

мебльованки, де для мене влаштовувались скучнi вечори вiвiсекцiї, за звичай

завершуванi тим, що Шарлотта або Валерiя ридала в моїх скривавлених обiймах,