Лоліта

здивованою, й покотили головною вулицею мiста, прямуючи до чотиристрiчкового

шосе. Лiтня, бiла в чорну смужку сукня моєї коханої, хвацька блакитна

капелюшка, бiлi шкарпетки й коричневi мокасини не зовсiм гармонiювали з

великим, красивим каменем - гранчастим аквамарином - на срiбному ланцюжку,

що прикрашав її шию: дарунок їй вiд мене - й вiд весняної зливи. Коли ми

порiвнялись з Новим Готелем, вона знагла всмiхнулась. "Що таке?" спитав я.

"Дам тобi грiш, як все розповiш", - i вона тутож простягла до мене долоньку,

та в ту мить менi довелося доволi рiзко пригальмувати проти червоного

свiтлофора. Тiльки ми призупинились, пiд'їхала злiва й плавно зупинилась

iнша машина, i худорлява надто спортивного виду молодиця (де я бачив її?) з

яскравим кольором обличчя й блискучими мiдяно-червоними кучерями до плечей,

привiтала Лолiту дзвiнким вигуком, а за тим, звернувшись до мене,

надзвичайно жарко, "жаннодарково" (ага, згадав!), крикнула: "Як вам не

соромно вiдривати Доллi вiд спектаклю, ви б послухали, як автор вихваляв її

на репетицiї -" "Зелене свiтло, бевзю", проговорила Лолiта стиха, i

водночас, барвисто жестикулюючи на прощання велебраслетною рукою, Жанна

д'Арк (ми бачили її в цiй ролi на виставi в мiському театрi) енергiйно

перегнала нас i в один вимах повернула на Унiверситетський Проспект.

"Хто саме - Вермонт чи Румпельмеєр?"

"Нi, це Едуза Гольд - наша режисерка".