Лоліта

нiколи не вернутись. Знайдемо iншу школу. Ми поїдемо завтра ж. Ми знову

поробимо довгий маршрут. Тiльки цього разу ми поїдемо куди я хочу, гаразд?"

Я кивнув. Моя Лолiта.

"Маршрут обираю я? C'est entendu?", питала вона, вихляючи поруч зi

мною. Користувалась французькою мовою тiльки, коли була дуже слухняною

дiвчинонькою.

"Гаразд. Entendu. А зараз гоп-гоп-гоп, Леноро, бо змокнеш" (буря ридань

розпирала менi груди).

Вона вищирила зуби й з чарiвливим вибриком школярки схилилась вперед, i

злинула. Птах мiй!

Плекана рука мiс Лестер тримала дверi ґанку привiдчиненими для

вайлуватого старого собаки qui prenait sontemps.

Лолiта чекала мене бiля примарної берези.

"Я змокла наскрiзь", заявила вона гучним голосом. "А ти - задоволений?

До бiса п'єсу! Розумiєш?"

Десь нагорi лапа невидкої вiдьми з грохотом закрила вiкно.

Ми ввiйшли у свiй дiм; передпокiй сяяв вiтальними огнями; Лолiта

стягнула светро, труснула бiсером всипаним волоссям i, припiднявши колiно,

простягла до мене оголенi руки.

"Понеси мене нагору, будь ласка. Я щось у романтичному настрої".