Лоліта

гiрських квiтiв. Нестямним рухом я пiдхопив плед щоби ним прикритись - i

водночас дещо схоже на пушбол в бiлих горошинках почало повертатись в кущах

бiля нас, перетворюючись поступово в розiгнуту спину товстої стриженої

брюнетки, яка машинально долучила ще одну дику лiлiю до свого букета,

оглядаючись на нас через голови своїх чарiвливих, з синього каменя

вирiзьблених дiтей.

Нинi, коли на моєму сумлiннi зовсiм iнша бiда, я знаю, що я смiлива

людина, та в тi днi менi це було не збагнуть, i я згадую, як здивувався

власному зимнокров'ю. Прошепотiвши один з тих стриманих наказiв, котрi попри

жах ситуацiї, вiддаєш розгублено-скорченiй тваринi - (якою безумною вiрою

або ненавистю тремтять боки молодого звiра, якi чорнi зорi розриваються в

серцi дресирувальника!), я змусив Лолiту пiдвестись, i ми статечно пiшли

собi, а потiм з нечемним спритом сповзли на дорогу, де залишався автомобiль.

За ним стояла щогольська машина сiмейного зразка, i красивий асирiєць з

синьо-чорною борiдкою, un monsieur tr s bien, в шовковiй кошулi й багрових

штанах, очевидячки чоловiк ботанiзуючої товстухи, з серйозною пикою робив

фотографiю надпису, який сповiщав висоту перевалу. Вона значно перевищувала

10.000 футiв, i я задихався. З хруском пiску i з вiдносом, ми стронулись,

причому Лолiта все ще довдягалась, безпорадно возячись i щиглячи мене такими

словами, якi, на мою думку, дiвчаткам знати не належить, а вживати й