Лоліта

Проте мої вченi читачi, мабуть, збадьоряться, коли я поясню їм, що навiть

якби ми надибали десь схильний до нас морський бережок, було б запiзно, бо

моє справжнє "визволення" прийшло багато ранiше: в ту мить, власне, коли

Аннабелла Гейз, вона ж Долорес Лi, вона ж Лолiта, з'явилась менi,

смагло-золота, на колiнах, з поглядом спрямованим угору, на тiй убогiй

верандi, в фiктивнiй, нечеснiй, але вкрай нещаснiй приморськiй комбiнацiї

(хоч нiчого не було по сусiдству крiм другорядного озера).

На цьому закiнчу перелiк незвичних вiдчувань, залежних, якщо не

похiдних, вiд постулатiв сучасної психiатрiї. Отож я вiдмовився й змусив

Лолiту вiдмовитись вiд пляжiв, якi лиш тягли в смуток, якщо були порожнi,

або надто були населенi, якщо їх обливало сонце. З iншого ж боку, мене ще

переслiдували спомини про мої безнадiйнi блукання в мiських парках Європи, а

тому я не припиняв цiкавитись можливiстю любовних iгор просто неба й шукати

прийнятних мiсць на тому "лонi природи", де я колись зазнав стiльки

ганьбливих утрат. Доля й тут менi суперечила. Розчарування, якi я тепер хочу

зареєструвати (тихенько вiдхиляючи мою повiсть в сторону тих невпинних

ризикiв i страхiв, котрi супроводжували моє щастя), нiяк не повиннi кинути

тiнь на американську закуть - лiричну, епiчну, трагiчну, та нiколи не схожу

на Аркадiю. Вона прекрасна, душекрайливо гарна ця закуть, їй притаманна

якась великоока, нiким не оспiвана, невинна покора, якої немає вже в