Лоліта

(птах - сущий птах!) "Cent". Я був спробував поторгуватись, та вона оцiнила

дикий глухий пал в моїх очах, спрямованих з такої висоти на її круглий лобик

й на зачаткову капелюшку (букетик та бант): "Tant pis", проказала вона,

перемигнувши й удавши, нiби простує геть. Я подумав: та всього лише три роки

тому я мiг бачити, як вона вертається додому зi школи! Ця картина скiнчила

справу. Вона повела мене вгору звичайними крутими сходами зi звичайним

сигналом дзвiнка, що повiдомляє добродiя, який не бажає зiтнутися з iншим

добродiєм, що шлях вiльний або не вiльний - сумний шлях до гидкого покоїка,

який вмiщує лiжко й бiде. Як звично, вона перш за все зажадала свiй petit

cadeau, i звичайно я запитав її iм'я (Monique) та вiк (вiсiмнадцять). Я був

добре обiзнаний з банальними звичками повiй: вiд усiх них ми чуємо оте

dixhuit - чiтке цвiрiнькання з ноткою мрiйливої облуди, яке вони видають,

сердешнi, до десяти разiв на добу. Та в даному випадку було ясно, що Монiка

радше вiднiмає, нiж додає собi рiк-два. Це я вивiв з багатьох подробиць її

справного, нiби рiзьбленого, й на подив нерозвиненого тiла. Надзвичайно

швидко роздягнувшись, вона постояла хвилинку бiля вiкна, приоповивши себе в

мутний серпанок фiранки, слухаючи з дитячим задоволенням (що в книзi було б

халтурою) шарманщика, який вигравав на вже набряклому присмерком подвiр'ї.

Коли я оглянув її рученята й звернув її увагу на бруднi нiгтi, вона

вiдказала, простодушно понурившись, "Qui, ce n'est pas pien" й пiшла була до