Лоліта

особи можуть видатися смiшними; та час вiд часу я змушений нагадати про мою

зовнiшнiсть читачевi, як декотрий професiйний романiст, який дав персонажевi

який-небудь кунштик або собаку, бачить себе змушеним пред'явити цього собаку

або цей кунштик всякий раз, коли даний персонаж з'являється. Стосовно мене

цей прийом мiстить, певно, в собi глибокий сенс. Смеркове чарування моїх рис

має залишатись у полi зору читача, котрий бажає по-справжньому зрозумiти мою

повiсть. Недолiтня Ло млiла вiд шарму Гумберта, як млiла вiд корчуватої

музики; доросла Лотта любила мене iз владною, зрiлою пристрастю, котру нинi

жалiю й поважаю в бiльшому ступенi, нiж дозволено сказати. Тридцятиоднорiчна

Джоана Фарло, будучи цiлковитою неврастенiчкою, дуже-таки, вочевидь,

закохалась у мене.

В її красi було щось рiзке, iндейське. Засмага в неї була теракотова.

Її губи були як великi червоногарячi слимаки, й коли вона вибухала своїм

характерним гавкаючим смiхом, то показувала великi тьмянi зуби й безкровнi

ясна. Вона була дуже висока на зрiст, носила або сандалiї й вузькi штани,

або широкi спiдницi й балетнi пантофлi; пила скотч у будь-якiй кiлькостi;

двiчi викинула; вигадувала оповiдання про тварин для юнацтва; малювала, як

вiдомо моєму читачевi, озернi види; вже носила в собi зачаток рака, вiд

якого мала померти два роки по цьому. Вона здавалась менi безнадiйно

незглядною. Судiть же про мiй переляк, коли за кiлька секунд до мого