Повелителі мечів

- У мене немає слів, щоб висловити подяку за твою гостинність, твій безцінний подарунок, твою доброту. Дай бог тобі щастя.

- Спасибі, Корум, - тремтячим голосом промовила стара прекрасна леді і поцілувала його в лоб. - Прощай, мій ельф, мій казковий принц…

Корум швидко відвернувся, вдаючи, що не помічає, як по її щоках котяться сльози.

***

На галявині біля будинку стояло невелике суденце. У ньому з комфортом могла розташуватися одна людина, але для трьох було

затісно. Корпус його з невідомого матеріалу виглядав зім’ятим і обшарпаним, немов суденце побувало у багатьох штормах. На носі у нього

височіла щогла без вітрила.

- Сідайте, - буркнув Болор’яг, вказуючи на лавку, перед якою на стрижні, вправленому в днище, крутилася невелика куля.

Корум і Джері сіли по краях, Болор’яг - між ними. Він підняв руку, прощаючись з леді Джейн, що стояла в дверях, і обхопив кулю

долонями.

По щоглі заструмувало світло, поступово набувши форму трикутного вітрила, яке плескалося на вітрі (якого не було і в помині). Болор’яг щось пробурмотів собі під ніс, і маленький кораблик затремтів, хоч і залишився стояти на місці.

Будинок в лісі виблискував вогнями, які раптово згасли. Настав день. Солдати, які шукали втікачів напередодні, сідали в сідла. Різко

стемніло. Кораблик розвертався, похитуючись з боку в бік; щогла скрипіла.

- Що відбувається? - Вигукнув Корум.

- Чого хотіли, того і добилися, - пробурчав Болор’яг. - Насолоджуйтесь тепер подорожжю по морях часу.

Їх оточували сірі хмари. Парус надувся, кораблик зарухався все швидше і швидше, а його винахідник в чернечій рясі продовжував

бурмотіти щось нерозбірливе.

Хмари міняли колір, стаючи зеленими, блакитними, коричневими. Іноді Коруму було важко дихати, але це тривало недовго. Болор’яг і

Джері сиділи абсолютно спокійно. Базиліо нявкнув два рази і тісно притулився до свого господаря.

Раптово вітрило обвисло, почав втрачати обриси. Болор’яг вилаявся і зі всієї сили крутанув кулю. Суденце рвонулось вперед, і Корум