Розділ «ІІІ Пол»

Він повз.

Ось задрапований диван, а за ним сиділа Енні. А он прочинені двері на кухню, Енні могла бути й там . Позаду нього скрипнули мостини… звісно ж! Енні стояла просто за ним !

Він обернувся, серце калатало, мозок тиснув на скроні зсередини. Енні з’явилася там, із занесеною сокирою — але тільки на мить. Потім вона розчинилася серед тіней. Пол доповз до вітальні, аж раптом почув наростаючий гул автомобільного двигуна. Слабке світло фар вихопило з темряви вікно, а потім стало яскравішим. Він почув різкий виск шин і збагнув, що водій помітив ланцюг, яким Енні перегородила дорогу.

Дверцята відчинилися й захлопнулися.

— От лайно! Ти тільки поглянь!

Пол поповз швидше, виглянув у вікно та побачив силует, що наближався до будинку. Цей силует у капелюсі було важко з чимось переплутати. Це був поліцейський з відділку штату Колорадо.

Пол провів рукою по журнальному столику, перекидаючи статуетки. Деякі впали й розбилися. Пальці зімкнулися на якомусь предметі правильної округлої форми — бездоганної, наче сюжет у романах, що рідко трапляється в реальному житті.

Це був пінгвін, який сидів на льодині.

«МОЇЙ КАЗОЧЦІ КІНЕЦЬ!» — стояв напис на крижині, і Пол подумав: «Так! Слава Богу!»

Спираючись на ліву руку, він міцно затиснув пінгвіна в кулаку. Пухирці на руці полопалися, стікаючи гноєм. Він замахнувся й пожбурив пінгвіна у вікно вітальні, так само як колись кинув попільничку у вікно своєї спальні.

- Сюди! — несамовито закричав Пол Шелдон. — Сюди, я тут, будь ласка, я тут!

У цій розв’язці також простежується досконалість та заокругленість, притаманна романам: це були ті самі двоє копів, які приїжджали кілька днів тому та розпитували Енні про Кушнера. Давид і Голіаф. Тільки сьогодні Давид не просто розстебнув пальто, він тримав пістолета напоготові. Давид виявився Віксом. А Голіаф був Макнайтом. Вони приїхали з ордером на обшук. Коли вони почули маячливе горлання, що лунало з вітальні, та нарешті увірвалися в будинок, то знайшли там чоловіка, який скидався на ожилий кошмар.

— Коли я вчився в старших класах, то прочитав одну книжку, — розповідав Вікс дружині наступного ранку, — що називалася «Граф Монте-Крісто» чи, може, «В’язень Зенди»[168]… Ну, в будь-якому разі, там ішлося про чоловіка, який сорок років провів у одиночній камері. Саме такий вигляд мав і той письменник.

Вікс помовчав трохи, підшукуючи потрібні слова, аби краще описати ті суперечливі емоції (жах і жалість, співчуття й огиду), якими він пройнявся, коли побачив Пола. Але понад усе його дивував той факт, що чоловік, який мав такий жахливий вигляд, був і досі живим. Вікс не міг дібрати слів.

— Коли він нас побачив, то заплакав, — сказав він нарешті й додав: — Увесь час називав мене Давидом. Не знаю чому.

— Може, ти йому когось нагадував, — відповіла дружина.

— Може.

Шкіра Пола посіріла, він був худий як жердина. Він лежав біля столу, згорнувшись калачиком, і тремтів усім тілом, позираючи на копів неспокійними очима.

— Хто… — почав Макнайт.

— Богиня, — перебив його змарнілий чоловік на підлозі та облизав губи. — Стережіться її. У спальні. Там вона мене тримала. Ручний письменник. Спальня. Вона там.